— А як ставиться твоя родина до того, що ти тут? — Вона допила шоколад і неохоче поставила чашку на стіл, хотіла попросити ще, але знала, той такий густий, що вона не вип'є більше. Їй подобалось, що тут, у Франції, їжа — не тільки засіб до існування, усе, що вона їла тут, було новим досвідом, починаючи з крем-брюле в ресторані, коли тільки приїхала сюди, до звичайної буханки хліба. Часто, ідучи додому, вона купувала півбагета на розі в булочній або сир брі у торговця сиром, і якщо приходила в кімнату досить швидко, хліб ще був гарячим, і вона різала його, крихти падали на стіл, хліб був таким теплим, а сир танув, коли вона притискала його до хліба, а потім їла зі спраглим задоволенням.
Запустивши руки у волосся, Себастьєн скоса дивився на вогонь. — Гадають, це етап у житті. Як намалююсь тут досхочу, повернусь у Бордо і знову долучусь до родинного бізнесу. Мати каже, можу малювати краєвиди і там: це такий гарний край, що я не захочу нічого більше бачити.
Марджі дивилась на Себастьєна широко розплющеними очима, захоплюючись його даром бачення історій і зображення їх на полотні. На кількох сантиметрах полотна він міг зобразити те, для чого їй було потрібно багато сторінок. А потім вона уявила, скільки історій може містити один краєвид, у винограднику, у повзучих лозах, у ґрунті, у достигаючих виноградинах. Та скільки б їх не було, вони не будуть такими, як історії про людей, про їхній тріумф і трагедії, які відбувалися в місті. Вона спробувала уявити Себастьєна, знайомого, здається, з усіма в Парижі, та навіть коли б він і не знав їх, ніколи не зустрічався з мешканцями села. Це було для нього так неприродно, як і ті надії, що її батьки покладали на неї.
— Це так несправедливо, — сказала вона м'яко, не певна, чи говорить про Себастьєна, чи про себе саму.
— Однак це справедливо, — відповів Себастьєн. Він замислено дивився у вогонь. З приходом ночі і після дощу, що захопив їх на вулиці, сонність Марджі почала наздоганяти її, вона бачила також, що його погляд важчає. — Вони завжди піклувались про мене. І коли я сказав, що хочу жити в Парижі, навчатись і малювати, погодились. Сказали, що я можу жити тут п'ять років, а потім мушу повернутись до них і долучитись до їхнього бізнесу.
На Марджі зринула дивна хвиля полегшення. П'ять років — вічність! Що б вона віддала за п'ять років у Парижі! — Отже, добре. Можеш залишитись тут і малювати: адже, хто знає, що станеться через п'ять років. Вони можуть змінити думку. А тоді, якщо продаватимеш картини, не мусиш повертатися.
У світлі каміну Себастьєнові очі світились зеленню й золотом, як у кота. — Ні, ні, — сказав він сумно. — Я не починаю мої п’ять років у Парижі. Вони закінчуються, і я не можу поскаржитись. Я прожив тут більше, ніж багато людей за все своє життя. Зустрів людей з усього світу. Намалював більше, ніж уявляв, мої картини виставлялись і продавались. Моя родина була щедрою до мене. Як можу відмовити їм у проханні повернутись додому, не стати частиною родини, не відплатити їм за те, що вони давали мені так багато і так довго.
Марджі хотіла заперечити, хотіла сперечатись, і не могла. У Себастьєнових словах було стільки шляхетності й відданості, що він подобався їй ще більше. Все про Себастьєна стало зрозумілим: його прагнення все спробувати, пережити кожен вечір достоту, боротьба зі сном і розумністю, його безмежна енергія. За п'ять років він хотів прожити все життя.
А чи Париж був таким для неї? Мить сонячного світла, перш ніж поринути назад, у темряву? Мала стільки радості, що не могла не думати, що буде потім. Її праця в Лібе була лише на три місяці, і минуло… Минуло понад два, так? Вона була здивована, що минуло стільки часу, І, думаючи про Себастьєна, зрозуміла, що пісок пересипається також і в її годиннику.
— Скільки тобі ще залишилось? — спитала вона, і в ній зростало напруження, схоже на страх.
— Лише кілька тижнів, — відповів Себастьєн, і вона могла мало не торкнутись жалю в його голосі.
Вони дивились одне на одного, сидячи на дивані, відблиски вогню танцювали на їхніх обличчях, прохолода, що загнала їх усередину, минула, перетворилась на тепло й печаль бесіди. У його обличчі вона бачила не тільки те, як він дивиться на вогонь зараз, а й те, як дивився на неї того дня, коли вони зустрілись. Як переконував, що вона мусить лишитись у Парижі, як поклав підборіддя на руки, коли слухав одного зі своїх друзів у кав'ярні. Те, як дивився на світло ліхтарів, коли вони блукали вулицями. І її спогади з'єднались із поглядом, яким він дивився зараз на вогонь, поглядом, що робив його нестримним. А він, мабуть, думав те саме про неї, тому обійняв і поцілував її, їхні тіла без жодного доторку спрямувались одне до одного, і лише їхні вуста зімкнулись. Вино, що вона випила за вечерею, доторк його одягу до шкіри, тепло каміну, смак його вуст — усе це так приголомшило Марджі, голова в неї паморочилась, наче вона щойно випила шампанського, і коли він притягнув її до себе, вона жадібно припала до нього.