Вона ніколи не буде письменницею, справжньою письменницею, ходитиме на збори Ліги стриманості, зустрічатиметься там з матір'ю та її друзями, з їхніми доньками, зв'язаними цим жорстоким жартом. А потім доньки виховають власних доньок і втягнуть їх у ту саму коловерть. Вона не матиме часу на писання; не матиме місця для мрій, і перебування в Парижі стане спогадом, безтілесне, як дим, щось таке, що пригадуватиме і про що міркуватиме, а чи було це насправді.
— А що, якби ми одружились? — спитала вона зі швидкою, шаленою надією, — о! — видихнула, коли побачила, що здивування на його обличчі перетворюється у щось схоже на печаль. — Ні, я не мала на увазі… — І відсунулась, наче ось-ось підведеться.
— Зажди, зажди, — він притягнув її до себе. Я не про свої почуття до тебе… — Він відвів очі вбік, і вона відчула, як він проковтнув щось важке, перш ніж знов подивитись на неї. І зелень його очей, яку вона звикла бачити яскравою й живою, була тепер порожня й тьмяна. — Знаєш, як це буває. Батьки зроблять так, щоб я оженився на дівчині з родини, з якою вони мають бізнес, але, Марджі, не дозволяй зробити таке з собою. Тобі призначено лишитись тут. Тут, у Парижі. Ти повинна писати.
Марджі знадобилась мить, по якій вона змогла його слухати, здолавши свій власний сором і зрозумівши витонченість його відмови. Але звичайно, він мав рацію. Вони говорили про свої родини, і вона знала, що їхні сім'ї були схожі. Коли вона одружиться з ним і житиме з його родиною в Бордо, вона отримає те саме життя, від якого тікала: опиниться в лабетах тих самих обов'язків, тих самих формальностей, стане такою, як мати. Вона бачила, що сталось із чоловіками її ровесниць: вони поринули в роботу, втратили себе під своїм власним тиском. Хто сказав, що Себастьєн не втратить свою іскристу яскравість, під вагою обов'язків, як усі вони?
І, коли бути чесною, вона не хотіла одружуватись з Себастьєном.
Вони ніколи не говорили, що кохають одне одного, не планували майбутнього більше ніж на кілька місяців. Він нічого їй не обіцяв, вона теж нічого йому не обіцяла. Романтична Марджі, що танцювала багато років тому на своєму першому балі, була б шокована такими прагматичними стосунками, вона ніколи навіть не думала про пристрасть без великого кохання, але вона більше не була такою Марджі, принаймні, багато в чому.
Фактично, після першого балу минули місяці, і ніхто не просив її руки й серця. Їй здавалось, що все довкола ховалось у тумані, і ось тепер починає прояснюватись. І коли приїхала до Парижа, зрозуміла: ось чому. Саме тут повинна бути.
Усе, що вона знала про заміжжя, не співпадало з її враженнями від Парижа. Одруження було батьковим набуттям сили й ваги, материним ув'язненням. Одруження — це обов'язкові візити по колу, управління будинком і вечірки, що ніколи не були веселими. У Парижі не було нічого такого. Тут був хліб і сир, які можна було з'їсти в Люксембурзькім саду, або дешева вечеря у «Розалі» о десятій годині. У Парижі були вечірки до світанку, де можна танцювати, поки дихання тобі не перерветься, напиватися до того, що, здаватиметься, весь світ пливе вдалину. Париж — це велика радість, і одруження, зміни, навіть найменші, зруйнували б її.
Однак, вона вже зруйнована. Усе вислизає від неї, і вона не може це зупинити. Себастьєн від'їжджає, а без нього їй буде нестерпне це місто. Кожного разу, минаючи «Двох макак», вона згадуватиме, як зустріла його, їжа в «L'écuriee» буде без смаку, нагадуватиме тирсу, коли він не посміхатиметься до неї, сидячи за столиком навпроти, особлива магія паризьких вулиць утратить свою силу, чудо нічної прогулянки алеєю поза церквою, лише стій і дивись, як м'яко блищать вітражі над тобою, наче благословення, несподівана радість від світанку під вікнами булочної після танців, у блідому ранковому світлі, притиснувшись обличчям до скла, вдихаючи аромат перших багетів цього дня, і не буде більше задоволення в тому, щоб заблукати. Себастьєн відкрив для неї місто, і тепер вона страшилась, що не зможе чи не знайде в собі відваги далі жити в ньому без нього.
Вона схилила голову йому на коліна й плакала, він гладив її по голові й мурмотів щось французькою, а вона навіть не намагалася зрозуміти. Усе закінчувалось, усе руйнувалось, вона зіслизала до прірви життя, якого не хотіла, не хотіла ніколи-ніколи, і все, за що вона хапалась у безнадійних спробах зупинитись, розсипалось у її руках.