Ось таке розповів негр — усе, що знав. Вирушив негайно, тому й не відав, що в той час, коли він вів оповідь, Роз Томпсон лежав непритомний у найближчій до церкви халупі. Коли увірвався до церкви, Крістмас, тепер уже в пітьмі, за дверима, ніжкою лавки проламав йому череп. Ударив тільки один раз — сильно й люто, орієнтуючись на тупіт ніг, на огрядну постать, що стрімголов кинулась у двері, і почув, як вона з розгону налітає на перекинуті лавки, падає й затихає. Крістмас, теж із розгону, скочив із порога на землю і, спокійний, навіть не засапаний, спинився, втримавши рівновагу, все ще стискаючи ніжку лавки. Не розгарячілий, не спітнілий, його холодила пітьма. Церковне подвір’я — блідий півмісяць стоптаної, стовченої землі — оточували кущі та дерева. Знав, що в них повно негрів, відчував їхні погляди. «Дивляться-видивляються, — подумав він, — і не знають, що не побачать мене». Дихав глибоко, а за якусь мить зауважив, що й досі зважує в руці ніжку лавки — зацікавлено, немовби випробовував, чи замашна, немовби ніколи й не торкався її. «Завтра зроблю на ній зарубку», — вирішив він. Дбайливо сперши її на стіну поруч себе, видобув із сорочки сигарету та сірник. Чиркнувши, трохи перегодив, поки набере життєвої моці жовтий вогник, постояв, злегка повернувши голову. Почув тупіт копит. Чути було, як він постає з небуття і, стихаючи, частішає. «Це мул, — негучно сказав уголос Крістмас. — Либонь, до міста, з хорошою звісткою». Закуривши, відкинув щиглем сірника й стояв, димлячи, відчуваючи погляди негрів, прикипілі до крихітної живої жаринки. Постояв, поки докурив, і весь час був насторожі. Спершись плечима на стіну, тримав у руці ніжку лавки. Допаливши сигарету до самого кінця, щиглем відкинув її, миготливу, якнайдалі, наскільки зміг, аж до заростей, у яких відчував причаєних негрів. «Ось вам бичок, хлоп’ята», — сказав він. Голос прозвучав несподівано й гучно в цій тиші. Сидячи навпочіпки в гущавині, вони бачили, як недокурок, блимаючи, падає на землю і якийсь час ще жевріє. Однак не побачили, як і куди пішов Крістмас.
О дев’ятій ранку приїхав шериф зі своїм загоном та собаками. Один трофей здобули відразу ж, причому пси тут зовсім не прислужилися. Церква стояла порожня, і ніде жодного негра, хоч куди оком кинь. Шерифові підручні увійшли в церкву й спокійно подивилися на розгром. І вийшли. Собаки тут же щось занюшили, але перш ніж рушили, помічник знайшов клаптик паперу, увіткнутий у розколену дошку на стіні церкви. Очевидно, що хтось навмисно встромив сюди цю розірвану й розгладжену коробку від сигарет, а перед тим на внутрішньому білому боці накарлючив олівцем записку. Написав кілька слів як курка лапою — чи то через невправність, чи, може, через темряву. Одна нецензурна фраза — звернення на «ти» до шерифа, немає підпису.
— А чи не казав я вам? — озвався один із підручних, теж неголений та брудний, як і переслідуваний, котрого вони ще не бачили. Напружене, очманіле від розчарування та гніву обличчя, а голос хрипкий, неначе останнім часом доводилося безперестанку говорити й кричати. — Весь час казав вам! Казав же!
— Що казав? — холодно й спокійно запитав шериф, спинивши на ньому холодний спокійний погляд, тримаючи цидулку. — Коли казав?
Той зиркнув на шерифа, ображений, у розпачі, засмиканий до нестерпності. Подивившись на цього чоловіка, помічник подумав: «Якщо він не одержить цієї винагороди, то таки помре». А той, роззявивши рота, хоч і не подаючи голосу, видивлявся з отупілим, збаранілим здивуванням на шерифа.
— І я тобі казав, — повів далі шериф рівним, нудним тоном. — Якщо тобі не подобається, як я веду слідство, то можеш почекати в місті. Там для цього є непогане місце. І прохолодне, там ти не розпалишся так, як отут, на сонці. Ну, то чи не казав я тобі такого? Відповідай.
Чоловік закрив рота. Насилу відвів погляд і насилу вичавив із себе придушене й сухе «так».
Шериф незграбно обернувся, зіжмакавши записку.
— Постарайся, щоб ця наука не вилетіла тобі з голови, — напутив він. — Якщо є звідки вилітати. — Їх оточували спокійні, уважні обличчя у промінні вранішнього сонця. — У тому, що є, я, якщо хочете знати, дуже й дуже сумніваюся. Сам Бог засумнівався б. — Хтось реготнув. — Годі вже галасувати. Ходімо. Рушай з псами, Б’юфе.