Спочатку він був завжди голодний. Збирав і поїдав гнилі, поточені червами плоди, коли-не-коли заповзав на кукурудзяне поле, нагинав і обгризав стиглі качани, твердющі, як тертушка. Весь час марив їжею, уявляв собі різні страви. Згадував вечерю, поставлену для нього на кухонному столі три роки тому, й, ще раз переживаючи той випадок — подумки твердо й неквапно заносячи руку, жбурляючи тарілку на стіну, корчився в муках каяття, жалю та люті. А одного дня куди й дівся голод. Це сталося несподівано й непомітно. Крістмас охолов, заспокоївся. Однак знав, що мусить їсти. Принукував себе до гнилих плодів, твердих качанів, жував їх повільно, не відчуваючи смаку. Поглинав силу-силенну такого харчу, наслідком чого стали напади кривавого проносу. І зразу ж по них його знову полонив невідпорний позив до їжі. Тепер Крістмас був одержимий не голодом, а наглою, конечною потребою набивати живіт. Якось спробував пригадати, коли востаннє їв щось варене, належно приготоване. Він зумів відчути, відтворити в пам’яті якийсь будинок, якусь халупу. Будинок це чи халупа, білі чи чорні там живуть — цього він не пам’ятав. А тоді, тихо сидячи з виразом блаженного остовпіння на вихудлому, хворобливому, зарослому лиці, зачув негра. Знерухомілий (він сидів, спершись на дерево біля струмка, відкинувши голову, склавши руки на колінах, із змученим сумирним лицем), Крістмас нюхав і бачив негритянські харчі, негритянські наїдки. То було в кімнаті. Він не пам’ятав, як туди потрапив. У кімнаті стояв дух втечі й раптового жаху, наче люди, пойняті страхом, покинули її недавно й негадано. Отож сидів за столом, чекаючи й не думаючи ні про що, в порожнечі й німотності, наповненій і озвученій втечею. І ось перед ним з’явилася їжа, неждано постала між довгими, гнучкими чорними руками, які теж утікали, не встигнувши поставити тарілку. Крістмасові привиджувалося, що на тлі звуків жування й ковтання чує, не чуючи, виття жаху та горя, ще тихіше, ніж зітхання навколо нього. «Цього разу була халупа, — подумав він. — І вони боялися. Свого брата боялися».
Тої ночі йому на думку сплила чудна річ. Він лежав, очікуючи на сон, та не спалося, і немовби й не відчував потреби спати. Десь так, як напихав свій поступливий шлунок їжею, якої той ані не хотів, ані не потребував. Дивно, і годі було з’ясувати, звідки, навіщо й чому таке взялося. Крістмас спіймав себе на тому, що силкується визначити день тижня. Неначе допіру тепер постала невідкладна й нагальна потреба викреслити зайві дні з-посеред тих, що відділяють його від мети, від визначеного дня або вчинку, причому так, щоб у висліді вийшло ані забагато, ані замало. Пройнятий цією потребою, він впав у кому, на яку тепер переродився сон. Коли Крістмас прокинувся в сірій світанковій росі, ця потреба набрала такої виразності, що вже не видавалася дивною.
Світає, розвидняється. Він встає, спускається до струмка й виймає з кишені бритву, помазок та мило. Але ще досвіток, не розгледиш свого відображення на гладіні, тож Крістмас сідає біля струмка й чекає, поки заясніє. Тоді терпляче намилює обличчя, вмочаючи помазок у тверду холодну воду. Тремтить рука, на шкоду нагальному ділу його проймає втома, й доводиться понукувати самого себе. Затупилася бритва, він пробує правити її об шкарбуна, але твердюща шкіра промокла від роси. Крістмас сяк-так голиться. Дрижить рука, не дуже чиста ця робота, три-чотири рази він ріжеться й спиняє кров холодною водою. Ховає знадоби для гоління й рушає. Іде навпрошки, нехтує легшу дорогу грядою. Незабаром виходить на путівець і сідає на узбіччі. Це спокійний путівець, лагідно і плавно він то з’являється, то зникає. Тьмяний порох на ньому позначено вузькими нечастими стрічками від коліс, слідами копит коней та мулів і лиш де-не-де — відбитками людських ніг. Крістмас сидить край дороги, без піджака, в колись білій сорочці, в колись прасованих, а тепер заболочених, заплямованих штанах, із змарнілим лицем, поцяткованим кущиками заросту та плямками скипілої крови, спроквола похитуючись із втоми й холоду, поки підбивається сонце й зігріває його. Невдовзі з-за повороту з’являються двоє негренят, наближаються. Не бачать його, поки не озивається. Вони прикипають до місця, вибалушивши на нього білки випуклих оченят. «Який нині день тижня маємо?» — повторює Крістмас. Мовчать, тільки видивляються на нього. Він злегка киває головою. «Ідіть собі», — каже. Ідуть. Він не дивиться їм услід. Сидить, задумливо споглядає на місце, де стояли діти. Немовби вони, рушивши, вийшли з двох мушель. Не бачить, що пустилися бігти.