А тоді він чи то кинув, чи то втратив роботу в Мемфісі. Якось у суботу приїхав додому, а в понеділок нікуди не поїхав. Відтоді він цілими днями байдикував на майдані в середмісті, неговіркий, брудний, з несамовитим, погрозливим виразом очей, котрий сприймали як ознаку божевілля. Ця задавнена лють — як дух, як запах; ця безглузда фанатичність — як напівспопелілий, майже вигаслий жар, а колись вона складалася на чверть із гарячої переконаності й на три чверті з кулачної відваги. Отож городяни не дуже-то здивувалися, довідавшись, що він мандрує по окрузі, переважно пішки, й проповідує в негритянських церквах. Не здивувалися й тоді, коли стало відомо, про що йдеться в цих казаннях. Цей білий чоловік, майже цілковито залежний від щедрот і милостині негрів, ходив самотою по далеких негритянських церквах, переривав там відправи, сходив на амвон і різким мертвотним голосом, деколи й непристойно лаючись, завзято проповідував покору перед усякою шкірою, світлішою, ніж у цих парафіян, проповідував перевагу білої раси, виставляючи себе — бузувірський неусвідомлений парадокс — її зразковим представником. Негри вважали Гайнза юродивим, якого позначив такою печаттю сам Бог, а то й дав до Себе доторкнутися. Мабуть, не дуже дослуховувалися до нього, бо небагато розуміли з того, що виголошує. Ймовірно, мали його за самого Бога, адже Бог теж білошкірий і Його вчинки теж не цілком зрозумілі.
Гайнз був у середмісті надвечір того дня, коли Крістмасове ім’я залунало на всій вулиці й хлопчиська та дорослі — крамарі, клерки та інші дозвільні ґаволови, переважно селяни в комбінезонах — кинулися бігти. Він теж поспішив за ними. Але не міг швидко рухатися й, добувшись на місце, він, невисокий, нічого не бачив за зімкнутими плечима. Одначе старався, такий самий грубий і напосідливий, як і всі тут, пропхатися до галасливого розбурханого натовпу й, немовби відродивши колишню буйність, тепер хіба що тільки позначену на обличчі, впавши в неї, впивався пальцями в спини, лупцював по них палицею, а коли люди обернулися, впізнали його й стримали, він виривався й норовив ударити ціпком.
— Крістмас?! — кричав він. — Крістмас, кажете?
— Крістмас! — крикнув у відповідь один із тих, що тримали Гайнза. Теж із спотвореним лицем. — Крістмас! Це той світлошкірий нігер, що минулого тижня в Джефферсоні скоїв убивство.
Гайнз люто глипнув на цього чоловіка. У беззубому роті злегка пінилася слина. Знову став завзято вириватися, лаючись. Хирлявий, дрібний дідок із легкими, по-дитячому тендітними кісточками намагався відбитися ціпком, розчистити собі дорогу до середини юрби, де стояв упійманий чоловік із закривавленим лицем. «Годі, дядечку Док! — примовляли люди, стримуючи його. — Годі. Його спіймали. Не втече. Ну ж бо».
Та Гайнз пручався й виривався, матюкаючись тонким, надтріснутим голосом, пускаючи слину, а ті, що держали його, теж докладали зусиль, немовби втримували маленький шланг, який метляється від надмірного напору. З усієї юрби тільки затриманий був спокійним. Дідка тримали, він матіркував. Його старі крихкі кості й шнурочки м’язів набралися гнучкого нестримного шаленства ласки. Випручавшись, він скочив уперед, продерся крізь стовклище й опинився віч-на-віч із затриманим. Застиг на мить, втупивши в нього злобний погляд. Не коротка була ця мить, та все ж поки старого схопили, він устиг замахнутися ціпком і вдарити затриманого. Хотів додати іще, але тут йому нарешті завадили. Тримали його, обезволеного, оскаженілого, з легкою пінкою на губах. Рота не затулили. «Убийте цього куревського байстрюка! — кричав. — Убийте! Убийте його!»
За півгодини двоє чоловіків привезли його в автомобілі додому. Один кермував, другий на задньому сидінні підтримував старого. Дідкове обличчя полотніло під заростом і брудом, очі були заплющені. Видобувши Гайнза з машини, понесли його на руках через хвіртку, доріжкою з порохнявої цегли та уламків цементу до сходів. Очі вже розплющилися — порожні, закочені під лоба, видно тільки каламутні блакитнуваті білки. Старий обм’як і був зовсім безпомічний. Коли чоловіки дійшли до ґанку, відчинилися вхідні двері, вийшла жінка, зачинила двері за собою, стала й задивилася на них. Здогадалися, що це Гайнзова дружина, бо ж вийшла з дому, де він жив. Один із цих двох, хоч і моттстаунець, ще ні разу її не бачив.