— Що сталося? — запитала вона.
— З ним усе гаразд, — відповів перший чоловік. — Недавно в місті була веремія, а тут іще ота спека на додаток. Трохи забагато, як на нього.
Вона стояла перед дверима, немовби не хотіла впустити прибульців у дім, — невисока, опецькувата жінка з округлим повновидим обличчям, неначе виліпленим із брудно-сірого невипеченого хліба, і з тугим вузликом рідкого волосся.
— Тільки-но впіймали того нігера Крістмаса, що минулого тижня в Джефферсоні вбив жінку, — додав перший. — Ото ж дядечко Док трохи розхвилювався.
Місіс Гайнз уже оберталася, щоб відчинити двері. І, як потім перший чоловік сказав другому, завмерла в русі так, ніби в неї влучив камінець.
— Кого впіймали? — перепитала вона.
— Крістмаса, — відказав перший. Цього нігера-вбивцю. Крістмаса.
Місіс Гайнз стояла на краю ґанку, повернувши до чоловіків сірий застиглий вид. «Здавалося, вона вже наперед знала, що я їй відповім, — казав перший приятелеві, коли вони поверталися до машини. — Ніби хотіла, щоб це виявився він і водночас — не він».
— Який він на вигляд? — поцікавилася жінка.
— Я не дуже-то його й розгледів, — сказав перший. — Йому мусили трохи заюшити писок, поки затримали. Молодий хлопака. На нігера схожий не більш ніж я.
Господиня дому дивилася на них згори. Між двох чоловіків Гайнз уже стояв самотужки, щось бурмочучи, мов зо сну очунював.
— Що скажете нам робити з дядечком Доком? — звернувся перший до жінки.
Вона не відповіла на це питання. Здавалося, навіть не впізнала свого чоловіка, як потім сказав перший приятелю.
— Що з ним зроблять? — спитала жінка.
— Що з ним зроблять? — повторив чоловік. — Ага, це ви про нігера. Ну, це в Джефферсоні вирішуватимуть. Він же тамтешній, їхній.
Вона гляділа на них, сіра, застигла й далека.
— Вони ж не одразу заберуть його до Джефферсона?
— Вони? — перепитав чоловік. — А-а-а. Ну, якщо в Джефферсоні не дуже зволікатимуть… — Перехопив Гайнзову руку, щоб зручніш тримати. — Куди нам його покласти?
Тут жінка рухнулася. Зійшла сходами й наблизилася до них.
— Затягнемо його до вас у дім, — запропонував він.
— Я сама зможу затягти, — відказала жінка. Це подружжя було одного зросту, ось тільки дружина огрядніша. Підхопила чоловіка під пахву. — Юф’юсе, — негучно озвалася. — Юф’юсе. — І спокійно мовила чоловікам: — Пустіть. Я тримаю.
Вони послухалися. Тепер Гайнз міг сяк-так дибати. Дивилися, як жінка допомагає йому піднятися сходами й зайти у двері. Вона не оглядалася.
— Навіть не подякувала нам, — зауважив другий. — Мабуть, варто було б відвезти назад старого і посадити у в’язницю разом із нігером, бо дуже вже добре його знає.
— Юф’юс, — сказав перший. — Юф’юс. П’ятнадцять років хотілося мені дізнатися, як його звуть. Юф’юс.
— Ходімо. Їдьмо назад. Хоч би не пропустити чогось!
Перший чоловік глянув на будиночок, на зачинені двері, за якими зникло подружжя.
— Вона теж знає його.
— Кого?
— Цього нігера. Крістмаса.
— Ходімо. — Вони повернулися до машини. — Що скажеш про цього придурка? Приперся до нас за двадцять миль від місця, де наколобродив, і походжає туди-сюди головною вулицею, чекає, поки його впізнають. Якби ж то я його впізнав. Мав би на що витратити цю тисячу доларів. Та мені завжди не таланить.
Машина рушила. Перший, повернувши голову, не зводив очей із сліпих дверей, за якими зникло подружжя.
У передпокої цього будиночка, темному, тісному й смердючому, як печера, стояла стара пара. Знесилений Гайнз досі був мало не в комі, і те, що жінка підвела його до крісла й посадовила, можна було б сприйняти як вияв дбайливості, й доцільності теж. Одначе не було жодної потреби повертатися до вхідних дверей і замикати їх. Зробивши це, вона постояла якусь хвилину над чоловіком. На перший погляд могло б здатися, що жінка просто дивиться на нього, турботливо й співчутливо. Та придивившись, будь-хто помітив би, що нею тіпає, що вона опустила старого в крісло або для того, щоб не звалився на підлогу, або для того, щоб мати владу над ним, як над в’язнем, поки до неї повернеться дар мови. Похилилася до нього, повнотіла, пухла, посіріла, з обличчям потопельниці. Коли озвалася, її голос тремтів, і вона, сама дрижачи, старалася його опанувати. Судомно вчепившись за бильця крісла, в якому напівлежав чоловік, вона говорила стриманим тремтячим голосом: «Юф’юсе. Послухай мене. Мусиш мене вислухати. Я не докучала тобі раніше. Тридцять років не зачіпала. А тепер зачеплю. Я мушу знати, і ти мені скажеш. Що ти зробив із сином Міллі?»