Він послухався. Куди йому було дітися! Сидить на місці, а вона хоч би раз оглянулася. Всі це зауважили. Може, тому, що ніколи не бачили її, крім як біля дому. Це ж такий навіжений дідок, що кожен добре подумає, перш ніж його зачепити. Хай там як, а всі здивувалися. І гадати не могли, що ним можна покомандувати. Здавалося, що жінка щось знає про чоловіка, тому він побоюється її. Що ж, сів він собі, вгомонився, голову понурив, руки на ціпку тремтять, і слину пускає на сорочку.
Вона пішла до в’язниці. Там уже зібрався натовп, бо з Джефферсона прислали вістку, що поїхали по нігера. Жінка проштовхалася до тюрми й каже там Меткафові:
— Я хочу подивитися на цього чоловіка, якого зловили.
— Навіщо це вам? — питає Меткаф.
— Я його не чіпатиму, — обіцяє. — Тільки гляну на нього.
Він їй каже, що тут багато хто хоче цього ж самого. Мовляв, сам знає, що вона не гадає влаштувати втечу, але він всього-на-всього наглядач і не може нікого впускати без шерифового дозволу. А Гайнзова жінка стоїть перед ним у багряній сукні цілком нерухомо, навіть перо на капелюшку не поворухнеться.
— Де, — допитується, — шериф?
— Напевно, у своєму кабінеті, — відказує Меткаф. — Знайдіть його там і візьміть дозвіл. Тоді й зможете побачити нігера.
І думає, що сказав — та й по всьому. Дивиться — повернулася вона, вийшла, проштовхалася через натовп перед в’язницею і пішла вулицею до майдану. Ось тепер перо похитувалося. Видно було, як воно погойдується понад парканом. А тоді побачив, що Гайнзова жінка через майдан подалася до суду. Люди не знали, чого їй треба, бо Меткаф не встиг їм розказати, що сталось у в’язниці. Просто дивилися на неї, коли йшла до суду. Потім Расселл розповів, що був тоді в себе, підвів голову й побачив у віконці за бар’єром отой капелюшок з пером. Не знав, чи довго вона стояла, чекаючи, поки він підведе голову. Казав, що Гайнзова жінка якраз така на зріст, щоб зазирнути через бар’єр, то й здавалося, що в неї взагалі тіла нема. Наче хтось підкрався й почепив надувну кульку з намальованим обличчям, надівши на неї кумедний капелюшок. Як ото виробляли брати Каценджаммери в коміксах.
— Мені треба побачитися з шерифом, — каже вона.
— Його тут нема, — відповідає Расселл. — Я його помічник. Чим вам можу допомогти?
Жінка стоїть і мовчить. А тоді питає:
— Де його знайти?
— Мабуть, він удома, — каже Расселл. — Цього тижня він був дуже зайнятий. І ночами допомагав джефферсонівській поліції. Напевно, пішов додому передрімати. А може, я б…
Та за нею вже й слід прохолов. Расселл виглянув із вікна й дивився, як вона переходить майдан і повертає за ріг — до шерифового дому. І все міркував, що то за одна й звідки.
Вона так і не знайшла шерифа. Зрештою, вже було пізно. Бо шериф був у в’язниці, тільки Меткаф їй того не сказав. Щойно від тюрми відійшла, зразу ж приїхали джефферсонівські полісмени на двох машинах і зайшли туди. Швидко примчали й швидко увійшли. А вже чутка поширилася, що вони тут, і перед в’язницею зо двісті душ зібралося — чоловіки, жінки й діти. Вийшли на ґанок два шерифи, і наш, моттстаунський, став промовляти. Просить, щоб люди шанували закон, каже, що обидва — сам він і той джефферсонівський шериф — пообіцяли вчинити над нігером скорий і справедливий суд. На те хтось із натовпу озивається: „До бісової матері таку справедливість. А чи справедливо він з білою жінкою повівся?“ Тут усі здійняли галас, збилися в купу, немовби не перед шерифами стараються одне одного перекричати, а перед небіжчицею. Але шериф так само тихо, як і раніше, їм каже: „Я склав присягу, коли ви мене обрали, дав слово і тепер хочу його додержати. Убивцям-нігерам співчуваю не більше, ніж перший-ліпший білий у нашому місті. Але я склав присягу й, клянуся Богу, не порушу її. Не хочу клопотів, одначе не відступлю від неї. Так що мусите з цим примиритися“. І Голлідей там був при шерифах. Найбільше за всіх дбав про порядок, щоб веремії не зчинилося. „Еге ж, — хтось кричить, — ще б пак, тобі не хочеться, щоб його лінчували! А для нас він не вартий тої тисячі доларів. Не вартий навіть коробки спалених сірників“. І шериф швиденько слово докинув: „Кажете, Голлідей не хоче вбивства? А ми хіба хочемо? Це ж наш громадянин винагороду дістане й потратить гроші не десь, а тут, у Моттстауні. Уявіть-но собі, що ця премія перепала комусь із Джефферсона. Хіба не так, люди? Хіба це не правда?“ А сам пискляво, як лялька, жебонить. Таке навіть з басовитими людьми трапляється, якщо вони не просто щось доводять, а всупереч тому, що вже наполовину вирішено.