Одначе трохи нібито переконав він їх, хоча й добре знали, що ні в Моттстауні, ані деінде ніхто з цих грошей не скористає, якщо Голлідей надумає їх витрачати. Але слова подіяли. Дивні люди. Не можуть триматися чогось одного певного чи на думці, чи на ділі, якщо їм весь час нового обґрунтування не наводити. Зрештою, навіть якщо й наведеш, то все одно захочуть відступитися від свого. Отож вони не те що дали себе вмовити. Замість розходитися, стали гуртуватися. Шерифи помітили це, знали, що не надовго вдалося переконати юрбу, й кинулися до дверей в’язниці, а тоді швиденько — оком не встигнеш моргнути — повернулися, взявши нігера попід руки, а ззаду ще п’ятеро чи шестеро помічників ідуть. Мабуть, весь час тримали його там, бо вийшли відразу ж. Нігер поміж них, насуплений такий, прикували його до джефферсонівського шерифа, а натовп — в один голос: „А-а-а-а-а“.
Проклали вони собі прохід до вулиці, там уже перша з тих джефферсонівських машин мотором чмихає, за кермом шофер сидить, шерифи не гають часу — наддали ходу, а тут знову ця місіс Гайнз нагодилася, пробирається крізь юрбу. Така низенька, що видно тільки, як її перо повагом погойдується. Здається, не може воно прудкіше рухатися, навіть якби люди розступилися та не стояли на дорозі, але й не спинити його нізащо, як того трактора. Пропхалася вона до проходу в натовпі й стала перед шерифами та нігером, так що ті мусили зупинитися, щоб не налетіти на неї. А в неї обличчя — як той шмат замазки, капелюшок збився набакир, перо звисає перед очима, і треба було б його відкинути, щоб краще бачити, та їй не до того. Добру хвилину не давала їм пройти й дивилася на нігера. Жодного слова не сказала, немовби тільки того й хотіла, задля того людям голову морочила, задля того причепурилася й у місто вийшла, щоб раз глянути нігерові у вічі. Тоді відвернулася, протислася в натовп, а коли від’їхали машини з нігером та джефферсонівськими полісменами і люди розглянулися, її вже не було. Потому вони знову на майдан рушили. Прийшли, а там дядечка Дока теж нема. Стоїть лише стілець, на якому жінка його посадила й звеліла чекати. Та не всі прийшли на майдан. Багато хто зостався біля тюрми та й дивиться на неї, ніби звідти вийшов не нігер, а його тінь.
Гадали, що жінка забрала дядечка Дока додому. Було це перед Доларовою крамничкою, і Долар сказав, що бачив, як вона повернулася сюди ще раніш, ніж усі. Запевнив, що дядечко Док ані рухнувся. Як сів, так і сидів на тому стільці, неначе заворожений, аж поки повернулася жінка. Торкнула чоловіка за плече, той звівся, й вони пішли разом. Дядечко Док, каже Долар, виглядав так, що йому тільки вдома й сидіти.
Однак жінка не додому його повела. Невдовзі люди побачили, що дідка взагалі не треба було вести. Неначе вони обоє хотіли зробити одне й те ж. Одне і те ж, але з різних причин, і кожне з двох знало, що в другого інша причина і якщо котресь із двох поставить на своєму, то зашкодить другому. Неначе розуміли це без слів і стежили одне за другим, знаючи, що жінці видніше, як до справи взятися.
Прийшли вони до гаража, де Салмон тримає авто на випозичання. Умовлялася вона. Сказала, що їм треба поїхати до Джефферсона. І не гадала, мабуть, що Салмон заправить більше, ніж чверть долара з особи. Почувши, що все разом коштуватиме три долари, перепитала, ніби вухам своїм не повірила.
— Три долари. Менше не можу, — запевняє Салмон.
Стоять вони там, і дядечко Док не втручається, наче й діла йому до того нема, наче знає, що нíчого собі голову завертати, що жінка довезе їх обох туди.
— Це мені не по кишені, — відказує вона.
— Дешевше вам не вийде, — каже Салмон. — Хіба що потягом поїдете. Там візьмуть за квиток п’ятдесят два центи.
Та вона вже пішла геть, і дядечко Док за нею, як песик.
Було це годині о четвертій. А до шостої їх бачили на лавочці, на подвір’ї суду. Не балакали між собою. Ніби одне не помічало, що друге поруч. Сидять вкупі, вона у святочній одежині. Може, була рада парадуватися весь суботній вечір у місті. Може, для неї це було щось таке, як ото комусь увесь день у Мемфісі провести.