Сиділи вони, поки вибило шосту. Тоді встали. Кажуть, жінка ані словом не обмовилася, просто звелися водночас, як дві пташки спурхують із гілки, що й не добереш, котра котрій знак подала. Дядечко Док ішов трохи позаду. Перейшли майдан і звернули на вулицю, що веде до станції. Люди знали, що ще три години не буде ніяких поїздів, і вже гадали собі, чи справді ці старі мають кудись їхати, аж ті таке встругнули, що все попереднє дрібницею видалося. Пішли до цього маленького кафе, що біля станції, й повечеряли. Та за весь той час, що вони в Моттстауні живуть, їх не те що в кафе — на вулиці не бачили разом. Ось куди вона його повела. Мабуть, боялася, що пропустять потяг, якщо їстимуть у місті. О пів на сьому вже були там, сиділи на стільчиках при шинквасі й їли те, що вона замовила, навіть не порадившись із дядечком Доком. Жінка спитала бармена, коли йде поїзд до Джефферсона.
— О другій вночі, — відповів той. — Нині у Джефферсоні буде рух. Можете взяти авто в місті й добратися туди за сорок п’ять хвилин. Не доведеться чекати на цей потяг аж до другої.
Напевно подумав, що вони не тутешні, бо пояснив їй, як добутися до центру міста. Та вона нічого не сказала. Доїли вечерю, жінка вийняла вузлик із парасольки, розгорнула його й стала видобувати по одній п’яти- та десятицентові монети, щоб розрахуватися. Дядечко Док сидить собі й чекає, безтямний, як сновида. Коли вийшли, бармен подумав, що послухалися поради й ідуть до міста взяти машину, але визирнув і бачить, що подалися через запасні колії до станції. Хотів був гукнути їм, але передумав. „Я гадав, — каже, — що не так її зрозумів. Може, їм був потрібен поїзд о дев’ятій — той, що на південь“.
Вони сиділи на лаві у залі чекання, коли подорожні — комівояжери, нероби та інші — стали надходити й купувати квитки на потяг о дев’ятій. Касир розповів таке: повечерявши й повернувшись о пів на восьму, він зауважив, що в залі хтось сидить, але не придивлявся. Нічого особливого, аж поки жінка підійшла до віконця й спитала, коли поїзд до Джефферсона. Касир був тоді заклопотаний, тому тільки зиркнув на неї й, не відриваючись від роботи, сказав, що завтра. І тоді його щось ніби змусило ще раз глянути — а у віконечку те саме кругле обличчя з тим самим пером.
— Дайте мені на нього два квитки, — каже жінка.
— Цей потяг поїде допіру о другій вночі, — відповів касир. Теж не відразу розпізнав, хто вона. — Знаєте, як дійти до міста?
Та вона стоїть, п’яти- й десятицентовий дріб’язок відраховує з ганчір’яного вузлика. Дав він їй два квитки, подивився у віконечко, впізнав дядечка Дока й зрозумів, хто вона. І, каже, люди, яким на дев’яту, зібралися, поїзд прийшов і пішов, а вони й далі сидять. Дядечко Док чи то сонний, чи то очманілий, чи щось таке. Поїзд рушив, але не всі пішли до міста. Залишилися там, у вікно зазирають і час від часу в зал заходять подивитися, як дядечко Док з жінкою сидить на лаві, аж поки касир загасив світло в залі.
І навіть тоді не всі пішли. Заглядали у вікно й роздивлялися, як вони в темноті сидять. Може, перо бачили чи дядечкову сивину. І тут дядечко почав отямлюватися. Не те щоб дивувався, куди він потрапив, чи злостився, що не туди потрапив. Просто тріпнувся й встав, немовби довго їхав з розгону, а тепер треба мотор запустити. Було чути, як вона його втихомирює: „Цс-с. Цс-с“, — а він на те щось відказує. Ось так вони й сиділи, поки касир увімкнув світло й сказав, що підходить їхній потяг. Жінка дядечкові все „цс-с“ та „цс-с“, а він знай вигукує: „Куревство, гидота! Гидота, куревство!“»
Розділ 16
Постукавши й не дочекавшись відповіді, Байрон спускається із ґанку, обходить будиночок і виходить на тісний обгороджений задвірок. Одразу ж помічає крісло під шовковицею. Це полотняний шезлонг, латаний, полинялий, настільки просілий від довгого вжитку, що, навіть порожній, він, здається, безтілесно обнімає одутле, безформне тіло господаря. Наближаючись, Байрон розмірковує, що це бездушне крісло, на якому відбилися занедбання, безділля, жалюгідна відірваність від світу, якимсь чином стало символом, ба навіть сутністю самого Гайтавера. «І я його знову потривожу, — думає він, злегка закопиливши губу. — Знову? Морока, якої я завдав минулого разу, видасться йому дрібницею порівняно з нинішньою. І знову в неділю… Але й неділя захоче йому помститися, раз уже її люди придумали».
Байрон підходить ззаду до крісла й зазирає. Гайтавер спить. На віддутому животі, де біла сорочка (нині вона чиста й свіжа) випинається над поношеними чорними штанами, лежить горі обкладинкою розгорнута книжка. На ній мирно, милостиво, майже по-архиєрейському спочивають складені руки. Давнього крою сорочка, плісирована на грудях, недбало випрасувана й без комірця. Роззявлений рот, в’яла й обм’якла плоть відвисла від круглого отвору, в якому видніють почорнілі нижні зуби, і від досі зграбного носа — тільки його не зачепили злигодні минулих літ. Дивлячись на лице заснулого, Байрон має враження, що той геть увесь утік від свого носа, який і досі наперекір усьому уберіг щось із гордості та мужності понад запустінням поразки, немов забуте знамено над зруйнованою фортецею. І знову світло — відображення неба під листям шовковиці — мерехтить, спалахує у скельцях окулярів, тому гість і не зауважив, що господар розплющує очі. Помітив тільки, що стулилися вуста й ворухнулися складені руки.