Він торкнув заснулого, не різко, але рішуче. Хропіння припинилося, під Байроновою рукою скинулося велике тіло.
— Що таке? — спитав Гайтавер. — У чому річ? Хто тут?
— Це я. Знову Байрон. Ви вже прокинулися?
— Так. Що…
— Так, — сказав Байрон. — Вона каже, що пора. Настав час.
— Вона?
— Скажіть, де тут вмикається світло… Місіс Гайнз. Вона там, з нею. Я йду по лікаря. Але це забере трохи часу. Отож ви можете взяти мого мула. Туди, гадаю, зможете дістатися. У вас ще й досі є ця книжка?
Гайтавер заворушився, ліжко скрипнуло.
— Книжка? Яка книжка?
— Та, якою ви скористалися, коли приймали цю негритоську дитину. Я просто хотів вам нагадати про всяк випадок. Може, вона вам знадобиться, то візьмете з собою. Якщо я з лікарем не встигну на час. Мул — он там, за воротами. Знає дорогу. А я піду до міста по акушера. Постараюся повернутися якнайскоріш.
Байрон повернувся й пішов. Чув і відчував, як священик сідає на ліжку. Посеред кімнати затримався, щоб знайти звислу зі стелі лампочку й увімкнути її. Коли та засвітилася, він уже йшов до дверей. Не озирнувся. За плечима обізвався Гайтавер: «Байроне! Байроне!» Та той не спинився, не відповів.
Світало. Він шпарко йшов безлюдною вулицею під далекими один від одного й поблідлими ліхтарями, навколо яких досі роїлися та товклися комахи. Розвиднялося. Коли Байрон вийшов на майдан, фасади зі східного боку чітко й виразно манячили на тлі неба. Він швидко міркував. З лікарем не умовився, а тепер на ходу кляв сам себе зі страхом і злістю кожного молодого батька за таку злочинну недбалість. А однак ця тривога була не зовсім батьківська. За нею крилося щось інше, чого він наразі не міг збагнути. Приховавшись за потребою квапитися, воно немовби причаїлося в голові, ладне вискочити із засідки й вгородити пазурі в тіло. «Треба швидко вирішувати, — снувала думка. — Кажуть, оте негреня він прийняв як годиться. Але тут зовсім інша річ. Я мав би зробити це минулого тижня, наперед зустрітися з лікарем, щоб тепер, в останню хвилину не виправдовуватися, не бігати від дому до дому, не шукати того, хто повірить байкам, які муситиму вигадувати. Хай мені трясця, якщо не зумію збрехати так, як ото звик останнім часом, щоб усяк повірив — і чоловік, і жінка. Та, мабуть, не вдасться така штука. Видно, не для мене це діло — доладно брехати». Байрон ішов прудко, кроки звучали лунко й самотньо на безлюдній вулиці. Уже все вирішено, хоч він цього й не усвідомлював. Не вбачав тут нічого безглуздого чи смішного. Рішення спало на гадку дуже швидко й дуже міцно вкоренилося на той час, коли довелося усвідомлювати. Ноги вже виконували наказ. Несли Байрона до помешкання того самого медика, що запізнився на пологи негреняти, де орудував Гайтавер, маючи бритву та книжку.
І цього разу лікар запізнився. Довелося чекати, поки він одягнеться. Уже в літах, метушливий, був невдоволений, що його розбудили в таку пору. Потім мав іще розшукати ключі від машини, які лежали в міцній металевій скриньці, ключ від якої теж не відразу знайшовся. А виламати замок Байронові медик не дозволив. Коли вони нарешті під’їхали до халупи, на сході вже займалося позолотою небо, ось-ось мало зійти прудке літнє сонце. І знову два чоловіки, постарілі за ці минулі роки, зустрілись у дверях однокімнатної хижі, і професіонал знову програв любителеві, бо ж, ставши на порозі, почув крик дитини. Примружившись, роздратований акушер зиркнув на священика й озвався:
— Що ж, лікарю, треба було Байронові мене попередити, що він уже покликав вас. Я б іще полежав собі. — Він протиснувся повз Гайтавера у двері. — Здається, нині вам більше поталанило, ніж останнього разу, коли ми консультувалися. Ось тільки у вас такий вигляд, ніби самі потребуєте медичної допомоги. Або ж принаймні чашечки кави.
Гайтавер щось відповів, але медик уже рушив, не вислухавши й не спинившись. Увійшовши в кімнату, побачив незнайому молоду жінку, знесилену й змучену, що лежала на вузькому армійському ліжку, а поряд — стару в багряній сукні, з дитиною на колінах. На іншому ліжку, в темному куті, спав старий. Помітивши його, лікар сказав сам собі, що той схожий на мертвяка, бо дуже вже глибокий та мирний був сон. Та не зразу зауважив цього чоловіка. Спершу підійшов до жінки, яка тримала немовля.
— Еге ж бо, — сказав він. — Байрон, мабуть, дуже хвилювався. Не сказав мені, що збереться вся родина, навіть бабуся й дідусь. — Стара жінка глянула на медика. «Вона не більш ніж її чоловік схожа на живу людину, дарма що сидить, — подумав він. — Либонь, навіть не тямить, що вона мама, а вже про те, що бабуся, годі й казати».