— Більше поталанило, ніж останнього разу, — відповідає Гайтавер. — Більше… Не знаю, чи так уже мені й поталанило. — Та лікар уже зайшов до халупи. Оглянувшись, священик спостерігає гурт біля ліжка, чує жвавий медиків голос. Стара жінка сидить тихо, але Гайтаверові здається, що якусь мить тому, не більш, відбирав у неї новонародженого, щоб не впустила його в нападі німого, несамовитого страху. Онімівши, знавіснівши, майже вихопила дитину з материного лона, високо підняла її на руках і, трохи нахиливши своє схоже на ведмеже, огрядне тіло, пропікала поглядом заснулого на ліжку чоловіка. Коли прийшов пастор, він уже спав. Здавалося, зовсім не дихав, а поряд ліжка на стільці, зігнувшись, сиділа стара. Нагадувала навислу над прірвою скелю, готову зірватися, і спершу Гайтавер подумав був: «Вона вже вбила старигана. Цього разу заздалегідь вжила заходів». А тоді почалася робота, стара стояла поруч пастора, та він не помічав цього, аж поки вихопила ще бездиханного новонародженого й підняла вгору, видивившись на сплячого чоловіка поглядом тигриці. Хлопчик вдихнув повітря й закричав, і стара відгукнулася, теж незнаною мовою, дико й переможно. Була схожа на маніячку, коли Гайтавер борюкався з нею, віднімаючи дитину, щоб не впустила з рук. — Гляньте, — сказав він. — Подивіться! Чоловік спить. Цього разу вже не забере хлопчика. — А вона дивилась у вічі, німо, як тварина, ніби не розуміючи англійської мови. З обличчя щез вираз несамовитого тріумфу, стара хрипко заскиглила, силкуючись одібрати дитину. — Тільки обережно, — застеріг священик. — Гаразд? — Вона кивнула, скиглячи й легенько мацаючи новонародженого. Її руки не тремтіли, й Гайтавер віддав малюка. Тепер вона сидить, тримаючи його на колінах, лікар-спізнюх стоїть біля ліжка, балакає жвавим буркотливим голосом і безперестанку вимахує руками. Священик відвертається, виходить і обережно, по-старечому ступає з поламаної сходинки на землю, неначебто в його опаслому животі закладено щось смертоносне, як динаміт. Надворі вже не досвіток, а ранок, зійшло сонце. Зупинившись, озирається й кличе: — Байроне! — Не чує відповіді. І бачить, що мула, прив’язаного до стовпця в огорожі, теж немає. Гайтавер зітхає. «Еге ж, — міркує він, — дожився я до того, що окрім усієї кривди, яку терплю від Байрона, маю ще дві милі чимчикувати додому. Це недостойно як на нього, як на його ненависть. Втім, ми часто дозволяємо собі недостойні вчинки. А буває так, що й ми недостойні своїх вчинків».