— Вона була добра. Більш ніж добра. Дитину брала на руки, щоб я могла відпочити. Сиділа на цьому стільці й увесь час хотіла тримати маленького… Ой, вибачте. Я ж і сісти вас не запросила. — Жінка розглядає гостя, поки він присуває стілець до ліжка й сідає. — Ставила стілець так, щоб мати чоловіка на оці, а він удавав, що спить. — Вона уважно й запитливо дивиться на Гайтавера. — І весь час називала хлопчика Джо. А він зовсім не Джо. Весь час… — Ліна вдивляється Гайтаверу у вічі. В її погляді тепер спантеличеність, допитливість, сумнів. — Місіс Гайнз все говорила про… Щось вона плутає. Я й сама не раз плутала, наслухавшись її… Хоч-не-хоч, а слухаєш… — Її очі й слова немовби щось намацують, шукають навмання.
— Плутає?
— Весь час каже про дитину, що її батько — це… той, що в тюрмі, той містер Крістмас. Одно товче, а мені вже світ обертом іде… Я вже не витримувала… Часом і мені микитилося. Здавалося, що батько — це містер… містер Крістмас… — Ліна спостерігає за співрозмовником. Здається, що ця мова коштує їй великих зусиль. — Та я ж знаю, що воно не так. Знаю, що це дурниці. Все через те, що вона знай торочить, а я ще, видно, не оклигала як слід, ото й сама беру собі дурне в голову. Боюся…
— Чого саме?
— Не подобається мені, що я плутаю. Боюся, що вона мене геть з пантелику зіб’є. Без вороття. Як кажуть, скосиш очі на свого носа, то так воно вже й зостане… — Ліна відводить очі. Не ворушиться. Відчуває на собі його погляд.
— Ви сказали, що хлопчика звати не Джо. А як?
Якусь мить вона не дивиться на співрозмовника. Тоді зводить очі. І відповідає — надто вже поспішно й недбало:
— Я ще не назвала його.
І він знає чому. Немовби допіру зараз розгледів її, відколи увійшов. Зауважує, що Ліна недавно причесалася, освіжила обличчя, помічає сяк-так заховані під простирадлом гребінь і осколок дзеркала, немовби похапцем засунуті туди при появі Гайтавера.
— Увійшовши, я помітив, що ви когось чекаєте. Не мене. А кого?
Вона не відводить погляду. На лиці не помітно ні простодушності, ні облудності. Як і спокою та погідності.
— Я? Чекала?
— Чи не Байрона Банча? — Вона досі не відвела погляду. Гайтаверове лице серйозне, тверде й ласкаве. Однак позначене безжальністю, яку Ліна помічала в багатьох добрих людей, переважно чоловіків. Нахилившись, він кладе долоню на її руку, що підтримує дитяче тільце. — Байрон добра людина.
— Так, я це знаю не гірш від інших. Може, навіть краще.
— І ви добра жінка. Будете такою. Я не хотів сказати…
— Розумію, — каже вона.
— Та ні. Не те. Це неважливо. Це поки що не має значення. Все залежить від того, як ви згодом поведетеся. З собою. З іншими людьми. — Гайтавер дивиться на Ліну, вона не потуплює очей. — Відпустіть його. Спровадьте геть від себе. — Вони зустрілися поглядами. — Проженіть його, дочко моя. Він же, напевно, чи не вдвічі старший за вас. Але ви прожили удвічі більше, ніж він. Банч ніколи не наздожене вас, не зрівняється з вами, бо дуже вже багато часу змарнував. І його нікчемність так само невиліковна, як і ваша всеохопність. Він не може повернутися в минуле й надолужити згаяне, а ви не можете виправити вже вчинене. Маєте синочка — не від нього, а від когось іншого. Його долю ви поповняєте двома чоловіками і однією жінкою, яка становить лише третину, а він заслуговує принаймні на те, щоб його досі порожнє тридцятип’ятирічне життя збурилося — якщо воно взагалі має збуритись — одним-єдиним цілим, без двох свідків. Проженіть його.
— Не мені це робити. Він вільний. Спитайте його. Ані гадки не маю втримувати його при собі.
— Ото ж бо й воно. Либонь, ви не втримали б його, навіть якби й дуже старались. У тому-то й річ. Якби ви ще й уміли це робити. Зрештою, коли б уміли, то не лежали б отут із дитиною на грудях. То ви не хочете прогнати його? Ані обмовитися про це не хочете?
— Я не можу додати ані слова понад те, що вже сказала. П’ять днів тому я відповіла йому: ні.
— Ні?
— Запропонував мені вийти за нього заміж. Одразу ж, на місці. А я на те: ні.
— А тепер ви так само відповіли б?
Ліна кидає на священика твердий погляд.
— Атож. Так само.
Він зітхає, величезний, неоковирний. На його лиці втома й виснаженість.
— Я вірю вам. Скажете це, поки побачите… — Гайтавер знову дивиться на Ліну, його погляд уважний, пильний. — Де він? Де Байрон?
Вона дивиться на нього. За якусь мить тихо відповідає:
— Не знаю. — Дивиться на нього, й раптом її лице спустошується, немовби зникло те, що давало йому стійкість і твердість. Тепер на ньому ані сліду удаваності, настороженості й остороги. — Він повернувся цього ранку, близько десятої години. Не ввійшов. Просто підійшов до дверей, став і задивився на мене. Я не бачила його ще з вечора, а він не бачив дитини, ото й озиваюся: «Увійдіть і подивіться на хлопчика», — а Байрон, так і не ввійшовши, глянув на мене й каже: «Я прийшов дізнатися, коли б ви хотіли з ним побачитися». «З ким?» — питаю, а він: «Їм, напевно, доведеться дати йому супровід — помічника шерифа. Спробую вмовити Кеннеді, щоб відпустив його самого». «Кого відпустив?» — питаю. «Лукаса Берча», — каже. «Гаразд», — я йому на те, а він: «Цього вечора. Вас таке влаштовує?» «Так», — відповідаю, і він пішов собі. Постояв трохи — і пішов. — Ліна плаче, Гайтавер дивиться на неї з відчаєм, який охоплює всіх чоловіків від жіночих сліз. Вона сидить випроставшись, пригорнувши дитину до грудей, і плаче — не гучно й не гірко, у терплячій, безнадійній покорі, не ховаючи обличчя. — Випитуєте мене, чи сказала я «ні». Та сказала ж уже, але ви знай випитуєте й випитуєте, а він уже відійшов. Ніколи більш його не побачу.