Гайтавер сидить, Ліна нарешті потуплюється, він підводиться і, поклавши руку на її схилену голову, думає: «Богу дякувати. Господи, допоможи мені. Богу дякувати. Господи, допоможи мені».
У лісі священик натрапив на Крістмасову стежку до фабрики. Не знаючи, що така є, й побачивши, куди вона веде, сприйняв це як добрий знак і зрадів. Вірить Ліні, але хоче мати підтвердження її слів — просто так, задля втіхи ще раз почути цю новину. О четвертій годині він приходить на фабрику й цікавиться в конторі.
— Банч? — перепитує рахівник. — Не застанете його тут. Цього ранку він звільнився.
— Знаю, знаю, — каже Гайтавер.
— Сім років у нас працював, причому й суботніми вечорами. А сьогодні вранці прийшов і каже, що звільняється. Не знати чому. Ось такі вони, селюки.
— Еге ж, еге ж, — підтакує священик. — А все-таки вони добрі люди. І чоловіки, і жінки.
Він виходить із контори. Дорога до міста йде повз стругальний цех, де працював Байрон. Знайомий із майстром Муні, Гайтавер, спинившись, озивається:
— Я чув, що Байрон Банч уже не працює у вас.
— Так, — відповідає Муні. — Звільнився сьогодні вранці. — Та священик не слухає. Люди в комбінезонах спостерігають за підтоптаним, дивно збудованим малознайомим чоловіком, який захоплено й зацікавлено розглядає стіни, дошки, мудровану машинерію, будову й призначення якої йому не збагнути, ба навіть не завчити. — Якщо хочете побачитися з Байроном, то, цілком певно, знайдете його в місті, в суді.
— У суді?
— Так, пане. Сьогодні засідає великий суд присяжних. Терміново скликали, щоб визначити кару вбивці.
— Ага, ага, — каже Гайтавер. — То його немає тут. Так. Хороший хлопець. До побачення, до побачення, панове. На все добре.
Він пішов, і люди в комбінезонах якусь хвилину проводжають його поглядом. Пастор заклав руки за спину. Йде спокійно, снуючи невеселу думку: «Бідолаха. Бідолашний чоловік. Не можна, нізащо не можна виправдати того, хто відбирає життя в іншого, навіть посадову особу, заприсяженого слугу своїх співгромадян. І якщо на таке привселюдно вповноважують правоохоронця, який усвідомлює, що сам він не зазнав зла від рук своєї жертви — називайте її, як собі захочете, то як нам сподіватися пощади від того, хто вважає себе потерпілим від цієї жертви?» Він іде вже своєю вулицею. Невдовзі побачить паркан і вивіску, а тоді за буйним серпневим листям — дім. «Отже, він вирушив у дорогу й навіть не зайшов до мене попрощатися. Після всього того, що він мені наробив і завдав. Атож, віддячився. Можна подумати, що й ось це приберіг наостанок для мене. Та тепер, здається, вже по всьому».
Та ні, не по всьому. Для пастора прибережено ще одну річ.
Розділ 18
Добравшись до міста, Байрон дізнався, що допіру пополудні зможе побачитися з шерифом, — той всю першу половину дня буде зайнятий з присяжними. «Мусите почекати», — сказали Байронові.
— Гаразд, — відповів він. — Я вмію.
— Що вмієте?
Та відповіді вони не почули. Вийшовши з шерифової контори, Байрон став під портиком проти південного боку майдану. Над вузькою, мощеною плитами терасою височіли аж по звід кам’яні колони, биті негодою, плямовані цілими поколіннями жувальників тютюну. Повз ці підпори розмірено й невпинно, понуро й безцільно, нагадуючи ченців на монастирському подвір’ї, сновигали селяни в комбінезонах (там і сям стояли й щось цідили крізь зуби молоді городяни, — декотрих Байрон знав як клерків, правників і навіть торговців, — схожі один на одного через той самий вираз владності на обличчях, як у полісменів, що нап’ялили цивільне й не дуже дбають про те, чи приховує ця личина поліційну суть), стиха балакаючи про гроші та врожаї, час від часу спокійно зиркаючи вгору, де суд присяжних за зачиненими дверима лаштувався відібрати життя мало кому з них знаній людині за те, що відібрала життя жінці, яку знало ще менше цих людей. На майдані вишикувалися підводи й запилюжені автомобілі, якими вони приїхали до середмістя, а вулицями й крамничками вешталися невеличкими гуртами їхні жінки та доньки, поволі й так само безцільно, як худоба чи хмари. Байрон стояв досить довго, не рухаючись і ні на що не спираючись, — цей невеличкий чоловік, якого на ім’я й з лиця, дарма що прожив у місті сім років, знало ще менше селян, ніж тих, що знали, як зветься й виглядає убивця чи вбита.