Байрон про це не думав. Тепер йому байдуже, хоча ще тиждень тому було інакше. Тоді не стояв би тут, де кожен може його побачити, а то й упізнати: «Байрон Банч сам, без помічників пожав те, чого не сіяв. Дбав про чужу лахудру, в той час як її кавалер ганяв за тисячею доларів. І нічого за це не одержав доброзичливець. Захищав жінчине добре ім’я, вона ж віддала це добре ім’я на поталу своєму залицяльникові, а той викинув віддане на смітник. Байрон допоміг родити не свого байстрюка в тиші та спокої, взяв на себе всі витрати, а взамін йому дозволили один раз послухати дитячий крик. Нічого не набув, крім дозволу привести цього лайдака — батька дитини, коли той уже доможеться своєї тисячі, а тоді й добровільний помічник уже не буде потрібен». Байрон Банч. «Тепер я можу забратися геть», — подумав він, кілька разів глибоко вдихнувши й видихнувши. Відчував, що дихає глибоко, немовби щоразу його нутро побоювалося, що з наступним вдихом воно недобере повітря й тоді станеться щось жахливе, що будь-якої миті він гляне на груди й не зауважить жодного руху, як у динамітному заряді, коли в ньому вже ось-ось зроджується, набирається міць, а зовні вигляд вибухової палички не змінюється; що люди, проходячи повз нього й дивлячись, не помічають ніяких змін у цьому непоказному чоловічкові, на якому й погляд не затримаєш, ніколи не повіриш, що він зробив те, що зробив, і почував те, що почував, а в суботу на фабриці, працюючи сам, вважав, що тут аж ніяк не напитає собі лиха.
Він ішов серед людей. «Мушу кудись поїхати, — думав, простуючи в такт цій гадці. — Мушу кудись поїхати». Це допомагало тримати крок. Підійшовши до пансіону, він ще повторяв ці слова. Вікна його кімнати виходили на вулицю. Ще незчувшись, що дивиться на них, Байрон уже відвів погляд. «Ще побачу, що хтось читає чи курить у вікні, — спало йому на думку. Увійшовши до передпокою й нічого не бачачи після яскравого ранішнього світла, відчув запах вологого лінолеуму та мила. — Досі маємо понеділок. А я й забув. А може, це вже наступний понеділок. Скидається на те, що так воно і є». Він не обізвався. За якусь мить бачив уже краще. Чув, як водять шваброю десь у кутку передпокою чи на кухні. Тоді в прямокутнику світла — задніх дверей, теж відчинених, з’явилася схилена голова місіс Бірд, а по тому й усе тіло, що рухалося до передпокою.
— Ага, — озвалася вона, — це містер Байрон Банч. Містер Байрон Банч.
— Так, — відповів він, думаючи: «Тільки товстуха, в житті якої клопоту не набагато більше за ось це відро для прибирання, не постарається бути… — Знову годі було добрати слово, яке Гайтавер знає й ужив би його, не задумавшись. — Схоже, я без цього священика не те що нічого не втну, а й навіть думати не зможу». — Так, — проказав він, стоячи на місці й не годен навіть сказати, що прийшов попрощатися. «А може, й ні, — міркував Байрон. — Коли хтось проживе в кімнаті сім років, то його не виселять за один день. Та це не завадить їй поселити в цю кімнату когось іншого». — Здається, я заборгував вам трохи за житло.
Господиня дивилася на квартиранта. Суворе, спокійне обличчя, аж ніяк не вороже.
— За що заборгували? — здивувалася вона. — Я гадала, що ви влаштувалися. Перебралися на літо в намет. — І подивившись на нього, додала — м’яко, делікатно й розважливо: — Я вже взяла плату за цю кімнату.
— Угу, — сказав Байрон, — еге ж. Розумію. — Він спокійно глянув на чисті, застелені лінолеумом сходи, вичовгані серед інших і його ногами. Три роки тому, коли настелили новий лінолеум, Байрон перший із квартирантів зійшов нагору сходами. — Раз так, то мені, мабуть, краще…
Місіс Бірд і на те відповіла — зразу ж, не дратівливо.
— Я й про це подбала. Все, що ви покинули, зібрала у вашу валізу. Вона в моїй кімнаті. А може, хочете самі подивитися?