— Та ні. Гадаю, що ви зібрали все… Гаразд, я, напевно…
Хазяйка спостерігає за ним.
— Ох ви, чоловіки, — каже. — Не дивно, що жінкам нема терпцю на вас. Не маєте міри навіть у шалапутстві. А ця міра — я шилом патоки більше вхоплю. Як на мене, коли б вам не дати жінок на підмогу, то всіх вас ще десятилітніми живцем на небо потягли б.
— Гадаю, ви не маєте жодних причин засуджувати її, — зауважує він.
— Не маю. І не потребую. Жінкам, щоб засуджувати одна одну, не треба ніякої причини. Звичайно ж, усі ці пересуди — це справа переважно жінок. Але ж якби ви міркували трохи краще, ніж просто собі чоловік, то знали б: коли баба щось плеще, то це нічого не означає. Це тільки ви завжди всерйоз говорите. Якщо хтось має щось проти вас і її, то це аж ніяк не жінка. Бо ж кожній із нас зрозуміло, що нема ніяких підстав погано ставитися до вас, навіть якщо не брати до уваги цієї дитини. Та й взагалі до будь-якого іншого чоловіка. Ні до чого це нам. Невже ж ви разом із цим священиком, та й усі чоловіки, які знають про породіллю, не зробили для неї всього, про що вона хіба мріяти могла? Чого б це їй погано ставитися до вас? Ну, скажіть.
— Так, — відказує Байрон. — Не дивиться на неї. — Я просто прийшов…
У неї й на те слова знайшлися, він ще не встиг закінчити.
— Напевно, ви невдовзі від’їдете від нас. — Вона спостерігає його обличчя. — Що вони там вирішили сьогодні вранці в суді?
— Не знаю. Ще не закінчили.
— Ще б пак. Згаять безліч часу, праці й державних грошей, щоб з’ясувати справу, на яку б нам, жінкам, вистачило й десяти хвилин у суботній вечір. Це ж треба бути ось таким дурнем! У Джефферсоні за ним не тужитимуть. Якось обійдуться. Але бути таким йолопом, щоб вважати, ніби чоловік, убивши жінку, матиме більше користі, ніж мáла б вона, убивши його… Мабуть, цього другого вони тепер відпустять на волю.
— Так. Напевно.
— А спочатку думали, що він допомагав убивці. І тепер дадуть тисячу доларів, щоб засвідчити, що зла на нього не мають. Тоді ця пара зможе побратися. Десь так, га?
— Еге ж. — Байрон відчуває, що вона дивиться на нього — без тіні недоброзичливості.
— Ото ж і гадаю, що ви скоро виїдете звідси. Ви, мабуть, уже по зав’язку ситі цим Джефферсоном. Правда ж?
— Та ніби так. Напевно, переїду.
— Що ж, Джефферсон хороше містечко. Але не таке вже хороше, щоб вільна людина, як-от ви, не знайшла б собі іншого, де теж можна збавляти час всякими пустощами та клопотами… Якщо хочете, можете залишити валізу тут, поки збиратиметеся до виїзду.
Він чекав до обіду й ще далі. Ждав, поки, на його думку, шериф уже пообідав. Тоді пішов до шерифа додому. Не увійшов. Почекав біля дверей, поки вийде хазяїн дому — товстун із розумними очицями, втопленими, як два шматочки слюди, в одутле нерухоме обличчя. Удвох вони пішли пліч-о-пліч у тінь дерева на подвір’ї. Лавки тут не було, і, хоч обидва виросли в селі, та не присіли навпочіпки, як зазвичай зробили б. Шериф незворушно вислухав чоловіка — невеличкого й спокійного, який сім років був для міста не дуже цікавою таємницею, а сім днів — трохи не сіллю в оці.
— Розумію, — сказав шериф. — Ви вважаєте, що настав час їм побратися.
— Не знаю. Це їхня справа. Але, як на мене, йому б таки годилося піти й навідати породіллю. Гадаю, слушний час на те. Можете послати з ним вашого помічника. Я їй сказав, що він прийде увечері. А що вже вони тоді робитимуть, це їхня справа. Не моя.
— Атож, — згодився шериф, спостерігаючи профіль співрозмовника. — Не ваша. А ви самі, Байроне, що робитимете?
— Не знаю. — Байрон помалу човгав ногою. Задивився на неї. — Я думав про те, щоб перебратися до Мемфіса. Кілька років носився з цим наміром. Міг би так зробити. У цих маленьких містечках нема нічого хорошого.
— Еге ж, Мемфіс непогане місто для тих, що люблять міське життя. Звичайно, на вашій шиї немає сім’ї, нíкого тягти з собою. Якби я був нежонатий та років на десять молодший, то й сам гайнув би туди. І жилося б там краще, мабуть. Ви ж, напевно, вже лаштуєтеся в дорогу?
— Так, лаштуюся. — Байрон звів голову й знову опустив. — Сьогодні вранці я звільнився з роботи на фабриці.
— Певна річ, — зауважив його співбесідник. — Здогадуюся, що ви не встигли б пройти такий гін від дванадцятої години, а до першої повернутися назад. Гаразд, схоже на те, що… — Він замовк. Знав, що до вечора присяжні ухвалять вирок Крістмасу, а Брауна, чи то пак Берча, відпустять на волю, причому з умовою з’явитися в наступному місяці в суді як свідок. Утім, може, й не потребуватимуть його свідчень, адже Крістмас не заперечував своєї провини, а шериф був певен, що той визнає себе винним у скоєнні злочину, аби тільки врятувати своє життя. «Та й не завадило б принаймні раз у житті нагнати страху на цього негідника», — подумав і повів далі вголос: — Що ж, цю справу можна залагодити. Звичайно, я зважу на ваші слова й пошлю свого помічника з цим Брауном. Зрештою, той не втече, поки є надія запопасти бодай частину винагороди. Причому він іще не знає, хто його там зустріне. Ще не знає цього.