— Ага, — підтакнув Байрон, — не знає. Не знає, що вона в Джефферсоні.
— Отож я так і вчиню. Пошлю Брауна з моїм помічником. Навіщо — не скажу. Просто пошлю, та й по всьому. А може, ви самі хочете його відпровадити?
— Ні, — відповів Байрон. — Ні. Ні. — Однак не рушив із місця.
— Так і зроблю. Ви, мабуть, до цього часу вже поїдете. А я пошлю помічника з ним. О четвертій, гаразд?
— То було б дуже добре. Ви зробите велику справу. Велику справу.
— Авжеж. Крім мене, багато хто був добрий до цієї жінки, відколи вона приїхала до Джефферсона. Що ж, я не прощаюся з вами. Гадаю, городяни ще побачать вас у місті. Не траплялося мені такого, хто пожив би тут шмат часу й виїхав звідси назовсім. За винятком хіба того, що тепер у в’язниці сидить. Мабуть, він визнає себе винним. Щоб вижити. Хоча він усе одно виїде з Джефферсона. Нелегко цій літній жінці, яка вважає себе його бабусею. Коли я йшов додому, її старий був у середмісті. Бушував, репетував, обзивав людей боягузами, бо не сміють виволікти Крістмаса з в'язниці й лінчувати на місці. — Шериф запирхав. — Хай начувається, бо інакше потрапить до лап Персі Ґрімма з його військом. — І посерйознішав. — Їй справді важко. Як і всім жінкам. — Шериф глянув на Байронів профіль. — Багато кому з нас тут несолодко довелося. Гаразд, повертайтеся сюди якнайскоріш. Гадаю, іншим разом Джефферсон поведеться з вами ласкавіше.
О четвертій годині цього дня, сховавшись, Байрон бачить, як під’їжджає й спиняється авто, а з нього виходять шерифів помічник та чоловік, якого досі знали під прізвищем Браун, і наближаються до халупи. Цього разу Браун не в кайданках, помічник підштовхує його до входу. Двері зачиняються, помічник сідає на сходинці й дістає з кишені кисет. Байрон зводиться на ноги. «Тепер мені можна їхати, — думає він. — Тепер можна». Ховався він у заростях на лужку, де колись стояла будівля. За цими кущами припнуто мула, його не видно з халупи й дороги. До потертого сідла ззаду приторочено пошарпану жовту валізу, не шкіряну. Байрон сідає на мула й виїжджає на дорогу. Не озирається.
М’який червонястий шлях здіймається узвозом на схилку мирного пополудня. «Що ж, цей узвіз я подужаю, — розмірковує Байрон. — Подужаю, багато хто подужає. — Навколо тиша і спокій, звичні за сім років. — Здається, людина може витримати майже все. Навіть те, чого не накоїла. Навіть думку про те, що є речі, яких їй не витримати. Навіть те, що давно пора піддатися й заплакати, а вона цього не робить. Витримати, щоб не оглянутися, навіть знаючи, що хоч оглядайся, хоч ні, а тобі це все одно не допоможе».
Дорога йде вгору, ось і гребінь. Байрон ніколи не бачив моря, і снується гадка: «Схоже на край порожнечі. Немовби промину його й поїду далі в нікуди. Там дерева виглядають і звуться не деревами, а чимсь іншим, люди теж виглядають і звуться не людьми, а чимсь іншим. І мені там не доведеться бути чи не бути Байроном Банчем. Байрон Банч та його мул будуть нічим, коли помчать додолу й розжаряться, як ото преподобний Гайтавер казав про камені, що носяться у всесвіті, спалахують, згоряють, і навіть їх попіл не долітає до землі».
Але за вершиною пагорба відкривається те, чому й належить бути: дерева як дерева, страхітлива й утомлива далина, у яку, гнаний кров’ю, він муситиме вічно рухатися між двома неминучими обріями невблаганної землі. Помалу вони виростають, не зловісно й не загрозливо. Ото ж бо. Їм байдуже до Байрона. «Не знають і знати не хочуть, — думає він. — Начебто промовляють: „Гаразд. Кажеш, що мучишся. Гаразд. Але, по-перше, ми тільки вислуховуємо твої голослівні запевнення. По-друге, ти тільки називаєш себе Байроном Банчем. По-третє, ти просто той, що називає себе таким іменем нині, тепер, цієї миті…“ Якщо так, — міркує він, — то я міг би дозволити собі розкіш — озирнутися й не витримати цього». Спиняє мула й обертається в сідлі.
Він і не гадав, що від’їхав так далеко й що кряж такий високий. Розкинувшись мілкою чашею аж ген по те пасмо пагорбів, де Джефферсон, лежить під Байроном велика колись маєтність, яка сімдесят років тому належала плантаторам. Нині ж плантація роздроблена невлад розкиданими негритянськими хижами, клаптями городів і пустирями, роз’їденими вивітрюванням та розмиванням, зарослими дубом, лавром, хурмою та шипшиною. А якраз посередині досі манячить дубовий гай, як манячив тоді, коли будували дім, та тільки дому вже нема. Звідси не видно навіть шрамів після пожежі, і годі було б вгадати, де стояв цей будинок, якби не дерева, не зруйнована конюшня й не халупа, на яку тепер дивиться Байрон. Вона мирно стоїть під пополудневим сонцем, як іграшкова; немов дитяча цяцька, сидить на сходинці помічник шерифа. Поки Байрон спостерігає, з-за халупи, як вичаруваний, вигулькує чоловік. Він уже біжить, вибігає із задньої частини халабуди, а помічник, ні про що не здогадуючись, спокійно й нерухомо сидить біля вхідних дверей. Якусь мить Байрон теж сидить нерухомо, напівобернувшись у сідлі, й спостерігає крихітну постать, що чкурнула голим схилом за халупою — до лісу.