І тут на нього неначе війнув холодний дошкульний вітер. Водночас лютий і сумирний, видуває, як полову, сміття чи сухе листя, все пожадання, відчай, безнадію, гірку й марну гру уяви. Здається, що цей же подув жбурляє назад самого Байрона, знову порожнього, з пустим нутром, такого, який він був два тижні тому, коли вперше побачив Ліну. Прагнення в цю мить — це більш ніж прагнення, це спокійна й тверда певність. Ще не усвідомивши, щó зателеграфував мозок руці, він уже з’їхав із дороги й галопує вздовж гряди, рівнобіжно з людиною, яка вже зникла в лісі. Навіть подумки не назвав імені цієї людини. Ані миті не роздумував, куди й навіщо вона подалася. Йому й на гадку не спало, що Браун знову втікає, як і передбачав сам Байрон. Якби поміркував, то, мабуть, вирішив би, що Браун взявся по-своєму, по-чудернацькому до якоїсь цілком поважної справи, пов’язаної з від’їздом — своїм і Ліни. Та про таке й думки не було. І не згадав про Ліну, немов ніколи не бачив її обличчя, не чув її імені. Він думає: «Я піклувався про Браунову жінку задля нього самого, подбав, щоб щасливо народилася його дитина. Тепер же можу зробити для нього ще одне. Не маю права їх одружити, бо я не священик. Мабуть, не вдасться його догнати, надто вже далеко він встиг забратися. І відлупцювати Брауна я теж не зумів би, бо він більший за мене. Але я можу спробувати. Можу спробувати це зробити».
Коли помічник шерифа зайшов у камеру, щоб забрати Брауна, той одразу ж запитав, куди треба йти.
— На гостину, — відповів помічник. Браун зам’явся, повернувши до нього миловидне, награно сміливе обличчя.
— Ні до кого на гостину я не хочу. Я тут чужий.
— Ти всюди будеш чужий, — сказав помічник. — Навіть удома. Ходімо.
— Я американський громадянин, — заявив Браун. — У мене є свої права, хай і не ношу бляшаної зірки на підтяжках.
— Атож, — згодився помічник. — Я ж це якраз і роблю: допомагаю тобі набути своїх прав.
Браун миттю, як лампа-спалах, розпромінився.
— Вони… Невже мені хочуть заплатити?..
— Оту премію? Звісно. Маю тебе допровадити в одне місце. Якщо хочеш винагороди, то там її й дістанеш.
Браун спохмурнів. Однак рушив, хоча й підозріло приглядався до помічника.
— Усе ви догори дриґом перевертаєте, — сказав він. — Тримаєте мене в тюрмі, поки ці сучі сини стараються залишити мене ні з чим.
— Ще, мабуть, жодна сука не привела такого сина, щоб залишив тебе ні з чим, — відрізав помічник. — Ходімо. Там на нас чекають.
Вони вийшли із в’язниці. На осонні Браун закліпав, роззирнувся навсібіч, сіпнув головою, по-конячому озираючись через плече. Край дороги вже чекала машина. Глянув на неї, тоді на помічника — дуже серйозно й недовірливо.
— Куди поїдемо? — запитав він. — Зранку мені до суду було й пішки недалеко.
— Вотт прислав авто, щоб привезти винагороду, — пояснив помічник. — Залазь.
— Чомусь ні з того ні з сього він став дуже дбати про мою вигоду, — буркнув Браун. — І авто дав, і руки в кайданки не взяли. А щоб я не втік — всього один-єдиний конвоїр.
— Я тобі не бороню втекти, — відрізав помічник, запускаючи мотор. — Зараз-таки хочеш це зробити?
Браун видивився на нього — понурий, злостивий, ображений, підозріливий.
— Зрозуміло, — сказав він. — Знаємо такі штучки. Підмовити мене на втечу, а тоді самому хапонути цю тисячку. Скільки з неї він тобі пообіцяв?
— Мені? Стільки ж, як і тобі, до цента.
Ще якусь мить Браун вороже видивлявся на свого супутника. Тоді безсило й люто вилаяв невідь-кого.
— Уперед, — сказав він. — Їдьмо, якщо маєм їхати.
Вони рушили до місця пожежі та вбивства. Раз по разу, через майже однакові проміжки, Браун смикав головою, як неосідланий мул, що біжить вузькою дорогою попереду автомашини.