— Навіщо ми сюди їдемо?
— Щоб узяти твою премію.
— Де я її дістану?
— Он у цій халупі. Там вона чекає на тебе.
Браун роззирнувся на чорні головешки, що колись були будинком, на халупу, де він прожив чотири місяці, биту негодою, тиху в сонячному промінні. Був дуже похмурий і насторожений.
— Щось тут не те. Якщо Кеннеді вважає, що може поглумитися над моїми правами тільки тому, що носить оту бляшану зірочку…
— Та йди ж бо, — сказав помічник. — Якщо тобі не сподобається винагорода, то я напоготові. Відвезу тебе назад у в'язницю, коли тільки забажаєш. — Підштовхнувши Брауна до халупи, він відчинив двері, пхнув його досередини, зачинив двері й сів на сходинку.
Браун почув, як за ним зачинилися двері. Ще йшов уперед. І раптом, кинувши один із прудких, метких, всеохопних поглядів очима, яким немовби не терпілося обмацати всю кімнату, він став як укопаний. Ліна з ліжка спостерегла, що білий шрамик біля уст щезає, неначе відплив крови стягнув його з обличчя, як білизну із шворки. Ні словом не обмовилася. Напівлежала, спершись на подушки, й дивилася на нього серйозним поглядом, у якому не було нічого — ні радості, ні здивування, ні докору, ні любові, тоді як на його виду, немовби кепкуючи із зрадливого білого шрамчика, проминали одне за одним збентеження, подив, обурення і, нарешті, цілковитий жах, а тим часом зацьковані розпачливі очі ненастанно бігали по кутках порожньої кімнати. Ліна бачила, як він насилу стримав їх, немов пару схарапуджених коней, й опанував, щоб стрітися з її поглядом.
— Оце так, — озвався він. — Так-так-так. Це ж бо Ліна. — Вона спостерігає, як Браун силкується витримати її погляд, втримує свої очі, як коней, немовби знає, що коли знову зірвуться, то вже не вдасться їх осадити, повернути назад, а тоді він пропав. Майже відчувала, як його доведений до відчаю, перестрашений розум ненастанно кидається то туди, то сюди, шукаючи потрібних слів для язика й голосу. — Не хто інший, як Ліна. Ото ж то. Значить, ти дістала від мене листа. Я, щойно приїхав сюди, то одразу надіслав його, в минулому місяці, коли облаштувався. Думав, що загубилася ця записка… Один парубійко, не знаю його імені, сказав, що передасть її… На вигляд не дуже надійний, та довелося повірити. Я подумав, передаючи йому десять доларів для тебе на дорогу, що він…
Голос завмер десь далеко від розпачливих очей. Вона досі бачила, як шарпається й шарпається його розум. Без жалю, без будь-якого почуття спостерігала серйозним, незблимним, нестерпним поглядом, спостерігала, як він метушиться, шамочеться й викручується, аж поки нарешті покидають його, вже оголеного перед правдою, жалюгідні рештки гордості, вироджені до бажання виправдатися. Ось тоді Ліна заговорила — тихо, спокійно, холодно.
— Підійди сюди. Підійди-но. Та не вкусить тебе дитина. Не дам їй цього зробити.
Він рушив. Ішов навшпиньки. Вона це помітила, хоча вже й не дивилася на нього. Просто знала, як і те, що він у незграбній боязкій пошані стоїть тепер над нею та заснулим немовлям. Як і те, що він ніяковіє не перед дитиною й не через неї. Знала, що він навіть не подивився на сина. І досі бачила, відчувала, як шарпається й шарпається його розум. «Удаватиме, що не злякався, — думала Ліна. — Набереться безстидства брехати, що не боїться, так само як раніше набирався безстидства боятися за те, що набрехав».
— Ну й ну, — сказав він. — Ось як воно склалося. Нічого собі.
— Так, — відповіла вона. — Може, б ти сів?
Стілець, який підсунув Гайтавер, досі стояв край ліжка. Браун уже це зауважив. «Для мене приготувала, — подумав він і знову вилаявся безгучно, зацьковано й люто: — Розсучі сини. Розсучі сини». Однак коли сів, на його обличчі нічого не відображалося.
— Отак-то. Ось ми й знову разом. Як я й задумав. Давно б уже все підготував для тебе, та тільки останнім часом був дуже заклопотаний. Ага, до речі, згадав… — Він знову рвучко, по-конячому сіпнув головою. Ліна не дивилася на нього.
— Тут є священик, — мовила вона. — Він уже мене навідав.
— Чудово, — відповів він. Голос був гучний і сердечний. Ось тільки і сердечність, і тембр видавалися такими ж ненадійними, як і звук слів, що канули, не залишивши після себе нічого, навіть чіткої думки, щоб почути її й повірити чи не повірити. — Це чудово. Ось тільки залагоджу всі ці справи… — Дивлячись на Ліну, він рвучко повів рукою, ніби обіймав щось невизначене. У нього був порожній, безглуздий вираз обличчя. Очі дивилися вкрадливо, насторожено, потайно, і досі в їх глибині таївся відчай зацькованого звіра. Але вона не дивилася на нього.
— Де ти тепер працюєш? На деревообробній фабриці?