— Агов, тітонько, хто тут живе?
Стара виймає люльку з рота.
— Я живу. А кого вам треба?
— Мені треба послати записку до міста. Якнайскоріш. — Під час розмови він вирівнює дихання. — Я заплачý. Є тут такий, хто б це зробив?
— Якщо ви так квапитеся, то краще б вам самому подбати про це.
— Я ж кажу, що заплачý! — повторює він з якоюсь оскаженілою терплячістю, стримуючи подих і голос. — Долар, якщо швидко віднесе. Невже ніхто не хоче заробити долара? Є тут якісь хлопці?
Негритянка курить, дивлячись на нього. Очі на старечому чорному, як сама ніч, обличчі споглядають його з майже божественною відчуженістю, але аж ніяк не милостивістю.
— Долар, кажете?
Браун відповідає якимсь непевним жестом — нетерплячості, стриманої люті й чогось схожого на безнадію. Ладен уже піти геть, аж тут озвалася стара:
— Нікого тут нема, крім мене і двох дітей. Для вас вони, мабуть, замалі.
Браун обернувся.
— Як це замалі? Для такої справи, щоб швиденько віднести записку шерифові…
— Шерифові? Тоді ви не туди потрапили. Нізащо не дозволю комусь із моїх дітей лазити до шерифа. Мала я нігера. Вважав себе за такого друзяку шерифові, що може завітати до нього. Ото пішов на гостину й досі не вернувся. Ви б деінде пошукали.
А Браун уже йде. Наразі не біжить. Поки що не надумав бігти, тепер він взагалі нездатен думати. Він майже знавіснів від люті та безсилля. Немовби зачарувався вічною й прекрасною неминучістю своїх випадкових невдач. Уже те, що вони невідчіпні, якось вивищує його над дріб’язковими людськими сподіваннями та прагненнями, нездійсненними, перекресленими. Тому негритянці довелося гукнути двічі, перш ніж він почув і обернувся. Нічого не сказала, не ворухнулася, лишень гукнула.
— Ось цей і віднесе, — каже вона.
Біля ґанку стоїть, неначе з-під землі виріс, негр — чи то дорослий недоумок, чи то вайлуватий підліток з чорним, застиглим, теж непроникливим видом. Вони стоять і дивляться один на одного. Точніше, Браун дивиться на негра. Не добере, чи дивиться той на нього, чи ні. І ця річ теж послідовно слушна й чітка: останньою надією й порятунком стане худобина, в якої навряд чи вистачить смальцю в голові знайти місто, а що вже казати про потрібну людину! Знову Браун робить непевний жест. Тепер майже біжить до ґанку, вхопившись за кишеню на сорочці.
— Маєш віднести цю записку до міста й принести мені відповідь, — каже він. — Зумієш це зробити?
Не слухаючи відповіді, видобуває з кишені клапоть заяложеного паперу та огризок олівця, нахиляється над краєм ґанку й на очах у старої, хоч і кваплячись, але старанно пише:
«Містир Вот Кенеді буть ласка дайте тому хто то принисе мої Гроші за те шо я злапав злучинця Крісмаса загурніть їх в папір з пушаною».
Не поставивши підпису, він хапає цидулку з ґанку, втуплюється в неї, а стара жінка не зводить із нього очей. Браун пропікає поглядом засмальцьований нікчемний папірець, незграбні закарлючки, в які за одну мить зумів вкласти всю свою душу і життя. Тоді дописує «нима пітпису али ви знаїте хто то», складає записку й дає її негрові.
— Віддаси шерифові. Нікому іншому. Зможеш його знайти?
— Шериф його першим знайде, — втручається стара. — Дайте йому цей папір. Знайде шерифа, якщо той живий-здоровий. Бери свій долар і гайда, хлопче.
Негр уже рушив був, та спинився. Мовчки стоїть, дивлячись у порожнечу. На ґанку сидить, попихкуючи люлькою, негритянка й дивиться згори на безвольне хиже обличчя білошкірого — ніби й миловидне та відкрите, але через більш ніж фізичну втому воно стало маскою зацькованого лиса.
— А я гадала, що ви квапитеся, — каже вона.
— Так, — відказує Браун, виймаючи з кишені монету. — На, маєш. А якщо принесеш мені відповідь менш ніж за годину, то матимеш уп’ятеро більше.
— Та йди ж бо, нігере, — наказує жінка. — У тебе обмаль часу. Ви хочете, щоб відповідь сюди принесли?
Якусь мить Браун дивиться на неї. Вкотре вже з нього вивітрюються обережність і сором.
— Ні. Не сюди. Принесеш її он на той пагорб. Ітимеш шпалами, я тобі гукну. І весь час за тобою наглядатиму. Затям собі це. Чуєш?
— Не турбуйтеся, — запевняє негритянка. — Він і туди добереться, і відповідь вам принесе, якщо його не затримають. Іди, хлопче.
Негр пустився в дорогу. І його таки затримали, не встиг і півмилі пройти. Ще один білий чоловік. Веде мула.
— Де? — питає Байрон. — Де ти його бачив?
— Тільки що. Он там, біля цього будинку.
Білошкірий іде далі, ведучи мула. Негр дивиться услід. Я не показав записки білому, бо він не просив цього. Мабуть, не знав, що я її несу, тому й не попросив. Либонь, негр так і думає, бо якусь мить на його обличчі віддзеркалюється щось колосальне, глибинне. І ось обличчя прояснилося. Він гукає. Білий спиняється й оглядається.