Навіть тепер Байрон не здогадується про Браунові наміри. Занадто поринув у спокій та самоту, й нецікаво йому. Ото стоїть собі й споглядає, як Браун, скулившись, підбігає до поїзда, хапається за стальну драбинку в кінці вагона, стрибає і зникає, немов усмоктаний порожнечею. Потяг набирає швидкість, Байрон спостерігає, як наближається вагон, де щез утікач. Вагон проминає, Браун стоїть, причепившись до нього ззаду, попереду наступного вагона, і, витягнувши шию, вдивляється в кущі. Двоє побачили один одного водночас: одне обличчя сумирне, непримітне, закривавлене й друге змарніле, зацьковане, розпачливе, цієї миті спотворене нечутним у гуркоті потяга криком, розминаються, немов на різних орбітах, розходяться, як привиди. Байрон і досі не думає. «Господи Боже, — каже він у дитячому захопленому подиві, — це справді мастак скочити на поїзд. Очевидно, не раз таке робив». Він узагалі не думає. Неначе рухома стіна задимлених вагонів стала греблею, за якою вже чекають простір, час, неймовірна надія й незаперечна певність, даючи йому ще мить спокою. Хай там що, та коли проминає останній вагон, тепер уже на повному ходу, світ хлине на Байрона велетенською хвилею.
Вона завелика й надто стрімка, як на міру відстані та часу, тому годі повернутися тою ж стежкою. Добрий шмат дороги Байрон вів мула, перш ніж зміркував, що можна їхати верхи. Немовби давно й набагато випередив сам себе і вже чекає біля халупи, щоб наздогнати себе й увійти. «Тоді я стану там і…» Він пробує ще раз: «Тоді я стану там і…» Але далі — ніяк. Байрон знову на дорозі, назустріч їде підвода з міста. Уже близько шостої години. Він і досі не облишив спроб. «Хай навіть мені заціпить, та дарма. Коли відчиню двері, увійду й стану там. І тоді я. Гляну на неї. Гляну на неї. Гляну на неї…» І тут голос повторює:
— …либонь, веремія.
— Що? — питає Байрон. Підвода спинилася. Він уже поряд неї, мул теж спинився. Візник знову заговорив — глухо й ображено:
— Отаке моє щербате щастя. Саме коли мушу додому їхати. Я вже й так запізнився.
— Веремія? — перепитує Байрон. — Яка веремія?
Чоловік придивляється на нього.
— Отак глянеш на ваше обличчя та й подумаєш, що у вас своя веремія була.
— Я впав, — каже Байрон. — Що там нині скоїлося в місті?
— Мабуть, ви не чули. Десь годину тому. Оцей нігер, Крістмас. Убили його.
Розділ 19
Сівши вечеряти цього понеділка, місто дивувалося не так із того, що Крістмас примудрився втекти, як із того, що вже на волі вибрав собі такий сховок, де — і він це знав наперед — його цілком певно застукають; а ще з того, що, коли це таки сталося, він не піддався, але й не дуже опирався. Немовби замислив і розрахував пасивне самогубство.
Було дуже багато здогадів і пояснень того, чому він насамкінець шукав порятунку в Гайтаверовій оселі. «Два чоботи пара», — казали шпаркі та скорі лепетуни, згадуючи давні плітки про священика. Одні вважали, що це сталося зовсім випадково, другі доводили, що втікач учинив мудро, бо ж ніхто не здогадався б про криївку у священиковій оселі, хіба побачив би, як той пробрався хильцем через заднє подвір’я й проник у кухню.
Свою думку, одначе, мав Ґевін Стівенс — окружний прокурор, випускник Гарварду, довічний член студентського братства «Фі-бета-каппа», високий незграбний чоловік з кудлатою посивілою кучмою, завжди в мішкуватому непрасованому темно-сірому костюмі та з нерозлучною кукурудзяною люлькою. Походив він із давнього джефферсонівського роду, його предки були рабовласники, а дід знав (і ненавидів теж, сам же привселюдно привітав полковника Сарторіса, що їх убив) діда і брата міс Берден. Прокурор легко й невимушено поводився з сільськими людьми, з виборцями та присяжними. Влітку його частенько можна було побачити на ґанку сільської крамнички серед людей у комбінезонах. Міг усе пообіддя просидіти там навпочіпки, балакаючи з ними ні про що їхньою говіркою.