Неділя видалася спокійною. Весь день любенько точилася гра в покер, час від часу перериваючись патрульними нарядами, мирно бамкали церковні дзвони, збиралися парафіяни по-літньому мальовничими гуртами. На майдані вже знали, що завтра засідатиме великий суд присяжних. Саме звучання цих трьох слів, що нагадували про щось таємниче і неминуче, про приховане всевидяще недремне око, яке спостерігає за діяннями людей, утверджувало Ґріммових підлеглих у переконанні, що все це насправжки. Дуже швидко, несподівано й непередбачено можна зворушити, зворохобити людей, тож городяни, ще не усвідомивши цього, раптом стали поважати Ґрімма, ставитися до нього з якимсь пієтетом і великою довірою, немовби його погляди, патріотизм і гордість за своє місто, за своє завдання виявилися щирішими та правдивішими, ніж у них. Хай там як, а його люди визнали і засвоїли це. Після безсонної ночі вони, напружені, відбувши вихідний, офірувавши, як ото індійська вдовиця, своє тіло і волю, були ладні піти за командира хоч і на смерть, аби тільки трапилася нагода. Тепер вони рухались у відблисках похмурого світла, що навівало благоговіння, майже такого ж видимого, як і хакі, в котрому їх хотів бачити Ґрімм, хотів, щоб носили ці однострої, щоб кожного разу, повернувшись у вартівню, вони знову вбирались у вишукані, велично-суворі клапті його мрій.
Так минула недільна ніч. Гра в покер тривала. Куди й пощезли обережність і застережливість, що її супроводжували. Ґріммові підлеглі поводилися розкуто, з безхмарною певністю, мало не з бравадою. Вночі, коли від сходів долинули кроки полісмена й один із них сказав: «Начувайтеся, це військова поліція», — вони перезирнулися мужніми, ясними, збіса сміливими поглядами, і хтось гучно скомандував: «Виженіть втришия сучого сина», а ще хтось надув губи й пустив звук — давній як світ. Отож у понеділок вранці, коли почали під’їжджати перші сільські автомашини і підводи, рій був напоготові. Тепер вони мали однострої — їхні обличчя. Переважно це були люди одного покоління та життєвого досвіду. Але не тільки те їх гуртувало. Від них віяло глибокою, похмурою поважністю, коли стояли в круговерті натовпу, серйозні, суворі, відособлені, й дивилися суворими, порожніми очима на неквапну юрбу, яка пропливала повз них, щось відчуваючи, зачуваючи, та не розуміючи, сповільнювала ходу, видивлялася; так їх оточували заворожені обличчя, безглузді й нерухомі, як коров’ячі морди, насувалися й відпливали, щоб змінитись іншими. Весь ранок озивалися й завмирали голоси в тихих запитаннях і відповідях: «Ось він іде. Ось цей молодий, з автоматичним пістолетом. Командує ними. Губернатор спеціально послав його сюди як офіцера. Він тут усім верховодить. Нині шериф не при ділі».
Згодом, коли було вже запізно, Ґрімм сказав шерифові:
— Якби ж то ви послухалися мене. Дати б мені вивести його з камери під конвоєм цілого рою, а не послати через весь майдан з одним помічником, і навіть кайданками до нього не примкнути, ще й у такій тисняві, де цей клятий йолоп Бафорд усе одно побоявся б стріляти, навіть якби вмів поцілити у двері хліва.
— А звідки я знав, що він надумає втекти й дасть драла саме тоді й у цьому місці? — відповів шериф. — Таж Стівенс сказав мені, що вбивця має намір визнати себе винним і дістати довічне ув’язнення.
Але було вже запізно. Все скінчилося. Це сталося посеред майдану, на півдорозі від хідника до приміщення суду, в натовпі, густому, як на ярмарку, і Ґрімм дізнався про втечу щойно тоді, коли почув, як помічник шерифа двічі вистрелив із пістолета в повітря. Персі відразу зрозумів, що сталося, хоча на той час був у приміщенні суду. Зреагував чітко й миттєво. Вже пустившись бігти на постріли, він крикнув через плече підлеглому, який останні сорок вісім годин невідчіпно тягався за ним, виконуючи роль чи то ад’ютанта, чи то ординарця: