Вступивши до семінарії, він часто думав, як розкаже це їм, старшим, піднесеним, освяченим людям, що стали долею церкви, якій він віддався. Як підійде до них і скаже: «Слухайте. Господь має закликати мене до Джефферсона, бо там згинуло моє життя, збила його куля з сідла, з коня на скаку, вночі на джефферсонівській вулиці, за двадцять років до того, як воно зачалося». Спершу він гадав, що зможе це мовити. Вірив, що вони зрозуміють. Адже прийшов до них, вибрав покликання священика задля такої мети. Але не тільки в те він вірив. І в церкву вірив, у все, що від неї відгалужується й нею породжується. Вірив, повен спокійної радості, що коли і є на світі прихисток, то це храм Божий, що коли правда й може десь ходити оголеною, без сорому та боязні, то це в семінарії. Повіривши, що пізнав своє покликання, він бачив своє майбуття, своє життя цілісним, у всьому досконалим і непорушним, як чиста класична ваза, коли дух може народитися знову, захищений від бурі в житті, й так само вмерти — у спокої, під далеке завивання підманутого вітру, позбувшись тільки жмені зотлілого праху. Ось що означало слово «семінарія»: тихі надійні стіни, в яких скутий, спутаний облаченням дух знову навчиться ясності, щоб без жаху та тривоги споглядати свою наготу.
«Але ж на світі більше тайн, ніж нашій правді хоч би приснилось», — подумки парафразує він Гамлета, спокійно, не насмішкувато, не жартівливо і водночас — не без насмішкуватості, не без жартівливості. У дедалі густішому присмерку його біла забинтована голова неначе набухає, стає ще примарнішою, ніж завжди. «Хоч би приснилось», — повторює він подумки. Гадка снується далі: очевидно, для того й дана людині винахідливість, щоб у переломні миті можна було винайти óбрази та звуки й відгородитися ними від правди. Принаймні однієї помилки він не зробив, за яку мусив би потім розкаюватися: не сказав старшим того, що хотів був. Не треба було й року прожити в семінарії, щоб це втямити. Ба більше, вийшло на краще: зрозумівши це, він, замість втратити, щось здобув, від чогось урятувався. І цей здобуток забарвив сам образ і подобу кохання.
Вона була дочка одного із священиків, викладачів коледжу. І теж єдина дитина в сім’ї, як і він. Гайтавер зразу мав цю дівчину за красуню, бо чув про неї ще раніше, ніж побачив уперше, а побачивши, не розгледів за тим образом, що створив в уяві. Навіть не міг припустити, що вона, проживши тут усе життя, не красуня. Розгледів її лице допіру за три роки. На той час вони вже два роки залишали одне одному записки в дуплі. Якщо він і склав якусь думку про це, то мав би вважати, що така ідея постала водночас у них обох, і байдуже, хто перший на неї натрапив і висловив її. Насправді ж він узяв цю ідею не від неї і не від себе. Запозичив із книжки. Лиця ж цієї дівчини він взагалі не бачив. Не бачив невеликого овалу, надто різко звуженого біля підборіддя й потьмареного невдоволенням (вона була на рік чи два, а то й три старша за Гайтавера, але він цього не знав, не належало йому це знати). Не помічав, що вже три роки її очі спостерігають його, а в погляді — гарячковий розрахунок, як у гравця, доведеного до відчаю.
І ось одного вечора він глянув на неї і побачив її. Несподівано й різко вона заговорила про одруження. Без жодного вступу, без застороги. Про такі речі між ними ніколи не було мови. Він ніколи не думав про одруження, навіть саме слово не спадало йому на гадку. Допускав шлюб, бо викладачі були переважно жонаті. Але сприймав його не як освячену й живу тілесну близькість мужчини і жінки, а як мертву модель, накинуту живим людям: дві тіні, сковані тінню ланцюга. Гайтавер звикся з таким, бо виростав поруч духа. А тут увечері вона повела мову — несподівано й різко. Він не здивувався, коли нарешті втямив, щó вона розуміє під втечею від свого теперішнього життя. Був надто простодушний.
— Втеча? — спитав він. — Від чого?
— Від цього! — відрубала вона. Вперше він побачив її лице живим, маскою, за якою крилися пожадання і ненависть. Спотворене, осліпле, одуріле від пристрасті. Не тупе, просто засліплене, безрозсудне, відчайдушне. — Від усього! Усього! Усього!
Він не здивувався. Відразу вирішив, що вона має слушність, а сам він нічогісінько не розуміє. Відразу виснував, що його уявлення про семінарію було від самого початку фальшивим. Не зовсім фальшивим — радше помилковим, неточним. Мабуть, Гайтавер і сам уже в ньому сумнівався, тільки досі цього не усвідомлював. Напевно, тому й не признався старшим, чому він мусить поїхати до Джефферсона. Їй же він ще рік тому пояснив, чому хоче й повинен туди потрапити і що має намір витлумачити все старшим. Вона дивилася на нього такими очима, яких він ще не бачив.