— Цс-с-с! Цс-с-с! На тебе люди дивляться!
Та він, видно, не почув. Його худе нездорове лице, очі, здавалося, відсвічували якоюсь загравою.
— Ото ж то. Вони не знали, хто вистрелив. І ніколи не дізналися. Навіть не постаралися з’ясувати. Це могла бути жінка, цілком можливо — дружина конфедератського солдата. Я б хотів, щоб так було. Добре, щоб так і було. Кожного солдата може вбити ворог — у розпалі битви, зброєю, яку благословили повелителі й законодавці війни. Може вбити жінка у спальні. Тільки не дробовиком — пукавкою, з якої хіба що качок стріляти, тільки не в курнику. Тож чи варто дивуватися, що цей світ заселений переважно мерцями? Звичайно, коли Бог дивиться на їхніх нащадків, то Він не проти поділитися з ними Своїм власним.
— Тихше. Цс-с-с! На нас дивляться!
Поїзд сповільнював хід перед містом. За вікном пропливало тьмяне, похмуре передмістя. Він досі дивився у вікно — худий, трохи неохайний чоловік, який ще ніс на собі непотьмянілий відсвіт свого покликання, призначення, тихо огортаючи, оповиваючи й остерігаючи своє нетерпляче серце, й спокійно розмірковував, що, безперечно, рай має в собі трохи барв і форм села, пагорба і дому, про які побожна людина каже: «Це моє рідне». Поїзд зупинився. Повільно йдеш проходом, раз у раз зупиняючись, щоб глянути у вікно, тоді виходиш назустріч поважним, добропорядним, розсудливим лицям. Перешіптування, уривки фраз, голоси люб’язні, наразі ще утримуються від оцінки, ще не дають її і (скажімо так) ладні засуджувати. «Я допустив це, — роздумує тепер Гайтавер. — Мабуть, і прийняв. Але, напевно, це все, що я вчинив, прости мені, Боже». Майже зникла в мороку земля. Майже настала ніч. Спотворена бандажем голова визбута об’єму й густини. Нерухома, неначе підвішена понад парою блідих ляпок — рук, що спочивають на рамі відчиненого вікна. Він подається вперед. Уже відчуває, що ось-ось доторкнуться одна до одної дві миті. Перша — це підсумок його життя, вона поновлюється між кожним досвітком і присмерком, а друга — це застигла мить, з якої невдовзі почнеться «скоро». Замолоду, коли його сіті були ще затонкі й не давали ждати, він, бувало, обманював сам себе й вважав, що чує ці миті, хоча й знав, що ще не час.