— Вашому малому, — кажу, — ще нема восьми тижнів. По кольору шкіри видно. — Вона пояснює, що народила дитину три тижні тому в Джефферсоні, а я на те: — А-а-а, там нігера лінчували. Ви, либонь, на той час там були. — Жінка прикусила язика. Схоже, той чоловік наказав їй не говорити про цю історію. Я здогадався, що річ у цьому. Їдемо далі, вже вечоріє, і я кажу: — Скоро будемо в місті. Я не там ночуватиму. Якщо хочете подорожувати зі мною далі, то заїду за вами під готель десь о шостій. — Вона сидить тихо, ніби чекає, що цей чоловік на те, а він трохи помовчав і відказує:
— З отаким будиночком на колесах не треба собі голову завертати готелями. — Я промовчав, а ми вже в місто в’їжджаємо, і він питає: — Це порядне місто чи таке собі?
— Не знаю, — відповідаю. — Але гадаю, що тут знайдеться якийсь пансіон або щось таке.
А він каже:
— Я ото думаю, чи є тут табір для туристів. — Я мовчу, а він далі: — Щоб намет позичити. Готелі дорогі, а нам треба далеко їхати.
А куди їм їхати, так і не признаються. Ніби самі цього не знають, а тільки розмірковують, куди б їм податися. Але я тоді ще нічого не розумів. Зате розумів, щó він сподівається від мене почути, і бачив, що сам він про це не попросить. Як Бог дасть: скажу „так“ — то так, скажу „ні“ — то ні. Тоді якщо треба буде три долари за номер заплатити, то він піде і заплатить. І я кажу:
— Що ж, ніч тепла. Якщо не боїтеся москітів і ладні спати на голих дошках у машині… — А він на те:
— Еге ж. То було б добре. Було б дуже добре, якби ви їй дозволили.
І тут я помітив, що він сказав „їй“. Вже бачу, що він якийсь дивний, напружений. Як ото хтось надумав налаштувати себе на таке діло, яке і хочеться і колеться. Якось йому боязко. І побоюється той мій пасажир, видно, не за свою шкуру. Мабуть, діло таке, що він радше помре, але на нього не піде, якщо перед тим всю решту способів не перепробує й у відчай не впаде. А я так нічого й не знаю. Ніяк не втямлю, що в них таке. Якби не ночівля з тими пригодами, то, мабуть, ми так і розійшлися б у Джексоні і я нічого не дізнався б».
«А що він зробити хотів?» — спитала дружина.
«Зачекай, і до цього черга дійде. Може, я тобі навіть зараз покажу».
За якийсь час він веде далі:
«Спинилися ми біля крамниці. Я ще й не загальмував, а він уже зіскочив. Ніби боявся, що я його випереджу. Сяє, як хлопчисько, коли йому щось пообіцяєш і він квапиться щось зробити для тебе, поки ти не передумав. Побіг підтюпцем до крамниці й приніс звідти стільки пакунків і торбинок, що його самого за ними не видно. А я собі гадаю: „Еге, друже. Ти, я бачу, надумав поселитись у цій машині й загосподарювати“. Ми поїхали далі й невдовзі знайшли підхоже місце, де я з’їхав з дороги. Він зіскочив, підбіг до дверцят і допомагає їй з дитиною зійти, та так, ніби вона з кришталю. А обличчя в нього все таке ж, ніби він уже майже на щось зважився, — не знаю, на що він там зважився з розпачу, — якщо тільки я чи вона чимось раніше не завадимо і якщо вона не прочитає на його обличчі, що він з розпачу на щось рішився. А на що — я й тоді ще не знав».
«То на що ж?» — спитала жінка.
«Я ж тобі тільки-но показав. Тобі, бачу, час вдруге показати. Га?»
«Я б воліла, щоб ти не показував. І досі не розумію, що смішного в цій історії. Чому він на оте все стільки трудів і часу поклав?»
«Тому що вони не в шлюбі, — відповів чоловік. — І дитина не його. Тоді я цього не знав. Допіру вночі дізнався, коли почув їхню розмову біля вогнища. Вони, певно, гадали, що я не чую. Це було ще перед тим, як він геть у відчай упав. Та й тоді скидалося на те, що чоловік уже був близький до такого. Мабуть, вирішив спробувати востаннє».
Торговець меблями веде далі:
«Ото ж він метушиться, нічліг влаштовує. Аж мене рознервував, бо за все хапається, а не знає, з чого почати. Наказав я йому хмизу притягти, взяв своє покривало й постелив у машині. І вже сам на себе недобрий за те, що в таку халепу вскочив і мушу тепер спати на голій землі, без ніякої підстилки, ногами до вогню. Тому-то поводився, мабуть, не дуже чемно й злостився. Ходжу туди-сюди, ладнаю все до сну, а вона сидить, спершись на дерево, дає дитині цицьку під шаллю й знай одне торочить: їй, мовляв, прикро, що завдала мені стільки клопоту, і що вона пересидить ніч біля вогнища, бо зовсім не втомилась, адже весь день їхала й нічого не робила. А тут і цей чоловічок повернувся, приволік стільки дров, що вистачило б бика засмажити, жінка заговорила до нього, він пішов до машини, приніс валізу й вийняв з неї покривало. І почалася комедія. Як у тих двох із розважальних журналів — французів, що кланяються й ногою човгають, один одного припрошують першим пройти. Оце й ми так прикидалися, що тільки для того пустилися з дому в дорогу, щоб мати честь поспати на голій землі, і кожне з нас бреше наввипередки, старається інших перебрехати. Якоїсь миті я вже ладен був сказати: „Гаразд. Хочете спати на землі, то й спіть на здоров’ячко. Був би я йолопом, якби цього захотів“. Зрештою, можна сказати, що моє горою вийшло. Або, точніше, наше з цим чоловіком. Він постелив їхнє покривало в машині, ніби ми удвох із самого початку не знали, що так буде, а моє ми розстелили біля багаття. Принаймні він знав, що на те вийде. Якщо вони справді з самої Алабами добирались, як вона запевняла. Мабуть, тому стільки палива притарабанив, а нам усього треба було запарити кави та консерви підігріти. Ото ж ми попоїли, а по тому я й довідався».