«Про що довідався? Про те, що він хотів зробити?»
«Не відразу. Мабуть, у неї більше терпцю було, ніж у тебе».
Він розповідає далі:
«Ми повечеряли, і я влігся на покривалі. Втомився, приємно було ноги розпростати. Я й гадки не мав підслуховувати їх і вдавати, що сплю. Зрештою, вони ж самі напросилися підвезти, я їх у машину не тягнув. Якщо ладні балакати, не подбавши, щоб ніхто не почув розмови, то це не моя справа. Так я й дізнався, що вони ганяються за кимсь, чи то їдуть за ним назирці, чи то розшукують сліди. А по правді сказати, то це вона полює. І тут кажу я сам собі: „Ага. Ось іще одна дівка, що в суботу ввечері надумала запізнати те, про що її мама, дочекавшись неділі, поспитала у священика“. Вони ні разу не назвали імені цього втікача. І не знали, куди він тягу дав. І я зрозумів: за те, що не знають, годі звинувачувати того парубійка. Це я швидко втямив. Бо чую, що цей попутник каже жінці: мовляв, ось так вони можуть пересідати з машини на машину, переїздити із штату в штат до кінця днів своїх і не знайти слідів цього вітрогона, а вона сидить на колоді, тримає дитину на руках та й слухає — тихо й увічливо, як кам’яна, і ніяк її зрушити чи переконати. Бурмочу собі під ніс: „Еге, хлопче, те, що вона їхала у мене в кабіні, а ти ззаду з кузова ноги назовні звісив, то так, мабуть, у вас віддавна повелося“. Але я їм нічого не сказав. Тільки лежав, а вони говорили, тобто він говорив, негучно. Про одруження навіть не обмовився. Але ж чую, що власне цю річ на думці має, а жінка слухає спокійно й мирно, начебто вже не раз це чула і знає, що не потребує навіть відповідати йому „так“ чи „ні“. І підсміхається, злегка так. Ось тільки він цього не бачив.
А тоді він здався. Підвівся з колоди та й пішов геть. Але я бачив його обличчя, коли чоловік відвернувся, і видно було, що він аж ніяк не зневірився. Попросту знав, що дає їй останню можливість, і сам себе довів до такого відчаю, що готовий усім ризикнути. Я хотів був сказати йому: тепер ти наважився на те, що треба було зробити на самому початку. Але, мабуть, він свою гадку мав. Так чи сяк, а відійшов у темряву й покинув цю жінку. Вона сидить, трохи потупившись, і все ще всміхається. Навіть не глянула йому вслід. Либонь, розуміла, що чоловік пішов побути на самоті й добряче налаштуватися на те, що вона, можливо, з самого початку могла б йому сама порадити, та тільки не словами. Жінці таке не личить, навіть такій, що розпочала сімейне життя у суботу ввечері.
Але я не певен, що саме в цьому була річ. Може, їй час і місце не підійшли, вже й не кажу, що свічку було кому тримати. За якийсь час вона встала й глянула на мене, а я не ворушуся. То й пішла, залізла в машину, й за хвилину-другу чую, що перестала вовтузитися. Отже, спати налаштувалася. А я лежу, сон мене не бере й довго не брав. І знаю, що мій попутник десь поблизу нипає і, либонь, чекає, поки багаття вигасне, поки я міцно засну. І справді, якраз тоді, коли вогонь погас, я почув, що крадеться тихо, як кіт, стає наді мною, придивляється та прислухається, А я — ні звуку, хіба що, може, хропнув для нього раз чи двічі. Так чи сяк, подався він до машини, і йде так, ніби по яйцях ступає, а я лежу, дивлюся на нього й бубоню: „Приятелю, якби ти зробив це минулої ночі, ти б тепер був за шістдесят миль далі на південь, це вже напевно. А якби позаминулої, то я вас обох взагалі б не побачив“. І тоді я трохи занепокоївся. Не боявся, що він зробить із нею таке, чого вона не хоче. Переймався за цього чоловічка. Ото ж то. Я й знати не знав, що робитиму, якщо вона раптом зарепетує. Був певен, що вона кричатиме, і якби я тоді зірвався й побіг до машини, то відстрашив би його, а якби не побіг, то він здогадався б, що я не спав і підглядав за ним, а таке його ще дужче відстрашило б. Та тільки не варто мені було турбуватися про це. Я міг би зразу про все здогадатись, щойно кинув на них оком.