Звідси — проблема вибору. Щодо того, які твори Фолкнера найвартніші, думки дослідників разюче розбігаються. З огляду на різні критерії — соціальна чи расова проблемність, художнє новаторство, історизм — називають найрізноманітніші твори: «Крик і шал» (1929), «На смертному ложі» (1930), «Світло у серпні» (1932), «Авесаломе, Авесаломе!» (1936), «Зійди, Мойсею» (1942), трилогію про Сноупса, «Притчу» (1954), «Крадіїв», оповідань…
Хай би яких добрих намірів був сповнений читач, котрий хоче опанувати спадщину Фолкнера, постає питання: з чого починати? Тут знову-таки однозначної відповіді немає. Сам Фолкнер, коли його про це запитувано, раз називав «Сарторіса», іншим разом «Неподолані», ще іншим — «Порушника праху». Критики як на початок рекомендують ще й інших кілька романів (у тому числі «Крадіїв») або ж оповідання — безперечно, простіші композиційно та манерою викладу.
Проте рекомендації рекомендаціями, а практично ми почали знайомство з Фолкнером більш-менш з кінця. Лише «Старий», «Троянда для Емілі», «Провалля», «Смертельний вилаз», «Пенсильванський вокзал» та «І все буде чудово» хронологічно відносяться до найактивнішого творчого періоду Фолкнера — 1929–1936 років. Не всі ці твори — досягнення Фолкнера, але кращі з них дають уявлення про своєрідність його стилю і світобачення.
Повість «Старий» — це твір, де порівняно менше даються взнаки пересади Фолкнерового стилю: структурна аморфність чи надмірна розмаїченість мови. «Старий» — добре підтвердження тези дослідників про те, що Фолкнер найповніше виражає себе у невеличких за обсягом творах, коли твір народжується, так би мовити, єдиним творчим поривом, і де автор до самого кінця не випускає з ока загальної концепції, не дає розгулятися власній щедрій уяві.
Роман «Крадії» — чи не найлегший: хронологічний розвиток фабули майже безперебійний, стиль твору майстерно узгоджений зі змістом.
До того ж «Крадії» можуть правити для читача за найкращий вступ до країни Йокнапатофи. Тут знаходимо весь суспільний спектр Фолкнера — білі й негри і десь окрайцем на далекому історичному тлі індіянці-чикасо, перші поселенці на цій землі, білі злидарі, селюки й міщани, диваки й діловики, діти й старі. Ліричні та філософські пасажі «Крадіїв», останнього твору Йокнапатофської епопеї, дуже нагадують аналогічні місця в «Сарторісі», яким її започатковано. У «Крадіях» подибуємо типово Фолкнерівські протиставлення й контрасти: Бач і Бун обидва хвальковиті, але в першого ця риса жорстока й самовладна, а в другого — якась хлоп’яча і навіть жертовна, дарма що вона й не підносить його до рівня шляхетності, властивої якраз негрові, Пошемові Гуду.
