— Цікаво, де це вона нагуляла собі таке черево, — сказав Вінтерботтом.
— Цікаво, чи здалеку несе його, — відповів Армстід.
— Мабуть, іде навідати когось у цих краях, — припустив Вінтерботтом.
— Мабуть, ні. Якби так, то я знав би. І там, у моїй окрузі, нікого такого немає. Бо інакше я б почув про це.
— Здається, вона знає, куди йти, — сказав Вінтерботтом. — По ході видно.
— Недалеко зайде сама-одна, матиме попутника, — зауважив Армстід.
Тим часом жінка повільно йшла зі своєю набухлою ношею, про яку годі було сумніватися. Чоловіки й не помітили кинутого на них погляду. Пройшла повз них, вбрана у безформну синю полинялу одежину, несучи пальмове віяло й тлумачок.
— Не зблизька вона добиралася, — мовив Армстід. — Чимчикує так, наче відміряла вже чималий шмат, а попереду теж неблизька путь.
— Либонь, гостювала в когось тут, — сказав Вінтерботтом.
— Кажу ж, що я б про таке почув, — заперечив Армстід.
Жінка йшла. Не озиралася. Зникла з очей, обважніла, повільна, некваплива й невтомна, як сам літній день у розповні. Щезла з розмови, а може, й із свідомості. Бо, трохи перегодивши, Армстід висловив те, що мав сказати. Щоб це зробити, він уже двічі приїздив сюди возом за п’ять миль і по три години сидів навпочіпки та попльовував у затінку під стайнею, з безмежною неквапливістю й ваганням, притаманними його поріддю. Треба було запропонувати свою ціну культиватора, якого хотів продати Вінтерботтом. Нарешті Армстід примружився на сонце й виголосив ціну, яку склав, лежачи в ліжку три дні тому.
— Знаю одного чоловіка в Джефферсоні. Я міг би купити в нього за ось такі гроші.
— То й купи, — відказав Вінтерботтом. — Це ж бо вигідна оборудка.
— Авжеж, — згодився Армстід. Сплюнув. Ще раз глянув на сонце й підвівся. — Гаразд. Пора мені додому рушати.
Забравшись на віз, він розбудив мулів. Тобто розрухав їх, бо ж тільки негр добере, спить мул чи ні. Допровадивши гостя до огорожі, Вінтерботтом сперся на горішню лату.
— Так-так, приятелю, — сказав він. — За такі гроші я б і сам купив той культиватор. Якщо ти цього не зробиш, то хай мене дідько вхопить, коли не придбаю за таку ціну. Той господар, либонь, має ще й пару мулів і ладен відступити їх за п’ять доларів. Га?
— Мабуть, — відповів Армстід. Рушив. Підвода заторохтіла й стала помалу поглинати милі. Він теж не озирається. Напевно, і вперед не дивиться, бо побачить жінку, що сидить у рові край дороги, допіру тоді, коли доїде майже до вершини пагорба. У мить, коли чоловік розпізнáє синю одежину, йому буде невтямки, чи подорожня взагалі зауважила віз. І ніхто не втямить, чи глянув він на цю жінку бодай раз, коли без жодних ознак руху вони помаленьку наближались одне до одного, коли підвода страх як поволі виповзала крутосхилом в аурі намацальної дрімоти й червонястої пилюки, коли мули ступали розмірено й сонно, раз у раз побрязкуючи упряжжю й стрижучи кролячими вухами. Як і раніш, мули ані не сплять, ані не прокидаються, коли Армстід спиняє їх.
З-під блякло-синього капелюшка, вилинялого не від води та мила, жінка спокійно й приязно дивиться на чоловіка, молода, миловидна, приємна, доброзичлива й насторожена. Вона ще не поворухнулася. Таке ж блякло-синє вбрання на її безформному нерухомому тілі. На колінах лежать віяло і тлумачок. Вона без панчіх. Босі ноги спочивають на дні мілкої канави. Запорошені важкі чоловічі черевики поряд них такі самі нерухомі. На завмерлому возі сидить Армстід, сутулий, з вицвілими очима. Бачить, що крайку віяла зшито чимсь такої самої барви, як капелюшок і вбрання.
— Чи далеко йдеш? — озивається він.
— Я б хотіла ще завидна пройти хоч трішки, — відповідає вона. Зводиться і взуває черевики. Повільно, неквапно вибирається на шлях, наближається до воза. Армстід не злазить із сидіння, не помагає жінці. Тільки стримує мулів, поки вона насилу перелазить через колесо й ставить черевики під сидіння. Віз рушає.
— Дякую вам, — каже жінка. — Дуже вже я здорожилася.
Армстід ніби ні разу й не глянув на неї. Однак уже запримітив, що обручки немає. Не дивиться на свою попутницю. Підвода знову ліниво торохтить.
— Звідки йдеш? — питає він.
Жінка зітхає. Не так зітхає, як видихає, немов із спокійного подиву.
— Та вже чимало пройшла. З Алабами я.
— З Алабами? У такому стані? Де твої родичі?
Вона теж не дивиться на нього.
— Сподіваюся знайти його десь у цих краях. Може, ви знаєте його. Зветься Лукас Берч. Тут по дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні. Працює на деревообробній фабриці.
— Лукас Берч, — майже таким самим тоном вимовляє Армстід це ім’я. Вони сидять пліч-о-пліч на просілому сидінні із зламаними пружинами. Йому видно її руки на подолі й профіль під капелюшком, бачить її кутиком ока. Мабуть, жінка споглядає, як стелиться дорога поміж в’ялими вухами мулів. — І ти пройшла пішки весь цей шлях, сама-одна, щоб його запопасти?