Рівно за годину Мак-Ічерн звів голову.
— Тепер знаєш? — спитав він.
Хлопчик не поворухнувся.
— Ні, — відповів він.
Мак-Ічерн встав, повільно, без поспіху. Взяв годинник, закрив його, засунув у кишеню, пропустивши ланцюжок під підтяжкою.
— Ходімо, — сказав.
Він не оглядався. Хлопець ішов за ним у коридорі — на задвірки. Рухався випростаний, мовчки, з піднятою головою. По їхніх спинах пізнати ту саму впертість, наче передану у спадок схожість. Місіс Мак-Ічерн була на кухні, досі в капелюшку, досі з парасолькою та віялом. Дивилась у двері, коли вони удвох пройшли повз неї. «Татку», — обізвалася вона. Ні той, ні другий навіть не глянули на неї. Ніби й не чули, ніби вона й слова не зронила. Ішли рядком, дві спини — закостеніле заперечення всякого компромісу, ще більш у цьому схожі, ніж якби були кровно споріднені. Перетнули подвір’я й увійшли до стайні. Відчинивши двері стійла, Мак-Ічерн відступив убік. Хлопець увійшов у стійло. Мак-Ічерн зняв із гвіздка на стіні упряжний ремінь — ні новий, ні старий, як і його черевики. Чистий, як ці черевики, і пах, як і сам власник, — чистою, міцною, добротною шкірою. Чоловік зиркнув згори на малого.
— Де книга? — спитав він. Хлопчик тихо стояв перед ним, на спокійному пергаментно-жовтуватому обличчі проступала легка блідість. — Ти не приніс її. Піди й принеси. — Сказав це без злості. У голосі взагалі не було нічого людського, особистого. Був просто холодний, невблаганний, як писане чи друковане слово.
Хлопець обернувся й вийшов. Коли підійшов до будинку, місіс Мак-Ічерн стояла в коридорі.
— Джо, — обізвалася вона. Хлопчик не відгукнувся. Навіть не глянув на неї, на її обличчя, на штивний порух руки, напівзведеної в дерев’яній карикатурі на найласкавіший порух, підвладний людській руці. Незворушно проминув її, несучи на задерев’янілому обличчі вираз гордості й відчаю. А може, й марнославства, сміховинного чоловічого марнославства. Узявши катехізис зі стола, він повернувся в конюшню.
Мак-Ічерн чекав із ременем у руках.
— Поклади її, — звелів він.
Хлопець поклав книжку на підлогу.
— Не туди, — сказав Мак-Ічерн, не гніваючись. — Гадаєш, що підлога у хліві, топталище худоби — належне місце для Слова Божого? Але я тебе і цього навчу.
Сам підняв книжку й поклав її на виступ.
— Знімай штани, — наказав він. — Не будемо їх бруднити.
Штани впали на підлогу, хлопчик зостався в короткій сорочці, з-під якої стриміли ноги. Стояв, стрункий і тендітний. Після першого удару ременем він не здригнувся, непорушним залишилося його обличчя. Дивився просто перед себе, спокійний і зосереджений, як чернець на картині. Мак-Ічерн заходився шмагати — розмірено, помалу, з розрахованою силою, й досі без гніву й запалу. Важко було сказати, у кого з них спокійніше й зосередженіше обличчя, у кого більше переконання.
Ударивши десять разів, зупинився.
— Візьми книгу, — звелів. — Штанів не чіпай.
Подав малому катехізис. Той узяв. І так стояв, випростаний, з піднятою головою й зведеною вгору книжкою, в позі святобливого захоплення. Зовсім як хлопчик із католицького церковного хору, тільки без стихаря, та ще замість нефу манячило затемнене стійло, здіймалася збита з грубих дощок стіна, за якою в сухій, просякнутій аміаком темноті рухалася худоба, час від часу форкаючи й ліниво б’ючи копитами. Мак-Ічерн важко сів на ясла й розставив ноги. Одну руку поклав на коліно, в другій тримав на долоні срібний годинник. Чисте бородате обличчя було тверде, немов витесане з каменю, очі дивилися безжально, холодно, але не люто.
Так минула година. За цей час у задніх дверях будинку з’явилася місіс Мак-Ічерн. Нічого не сказала. Лишень постояла з парасолькою в руках і в капелюшку, подивилася на стайню й повернулася в будинок.
Знову рівно за годину, з точністю до секунди, Мак-Ічерн сховав годинника в кишеню.
— А тепер знаєш? — спитав він. Хлопчик не відповів. Заціпенілий, випростаний, стояв з розгорнутою книжкою перед очима. Чоловік забрав її. Дитина навіть не поворухнулася.
— Повторюй катехізис, — наказав Мак-Ічерн. Хлопчик втупився в стіну перед собою. Тепер був дуже блідий, незважаючи на рівний насичений відтінок шкіри. Неквапно, обережно чоловік поклав книжку на виступ і взяв ремінь. Ударив десять разів. Коли закінчив, хлопчик якусь мить ще стояв непорушно. Ще не снідав, ніхто з них ще не їв сьогодні. Тоді похитнувся й був би впав, якби чоловік не схопив його за руку й не підтримав.