Він швидко одягнувся в темноті. Уже запізнювався, бо довелося чекати, поки вони заснуть після тої колотнечі через телицю, а винна була жінка. Втрутилася, коли все вже вляглося або принаймні відклалося на ранок. У пакеті ще була біла сорочка і краватка. Джо засунув краватку в кишеню й одягнув піджак, щоб не така помітна була у світлі місяця біла сорочка. Після праного-перепраного комбінезона новий одяг здавався цупким, жорстким. Будинок, темний і глибокий, по-зрадницькому затаївся у місячному світлі. Немовби у сяйві місяця набув характеру — брехливого, загрозливого. Джо проминув дім і вийшов на дорогу. Вийняв із кишені доларовий годинник. Купив його три дні тому за гроші, що вторгував за телицю. Ніколи не мав годинника, отож забув накрутити його. Зрештою, і без такої штуки було зрозуміло, що Джо запізнюється.
Путівець біг під місяцем, з обох боків обсаджений деревами. Товсті й різкі тіні гілок лягали чорною фарбою на м’яку пилюку. Джо йшов прудко, оселя зосталася за плечима, звідси її вже не побачиш. Неподалік польової дороги пролягало шосе. Він сподівався, що ось-ось промчить авто. Джо пообіцяв: якщо він не прийде на перехрестя путівця й шосе, то зустріне її біля школи, де будуть танці. Однак автомашини не було. Дійшовши до шосе, він нічого не чув. Дорога, ніч — усе порожнє. «Мабуть, вона вже проїхала», — подумав він. Знову вийняв ненакручений годинник і глянув на нього. Не накручений, бо не було часу на те. Джо запізнився через названих батьків, це ж вони не дали йому накрутити годинника й знати, запізнився чи ні. Там, позаду, в кінці темного путівця, в невидимому будинку спала жінка. Зробила все для того, щоб він запізнився. Джо оглянувся туди, де житло, і завмер; пропало бачення й мислення, немов їх водночас вимкнули. Здалося, що на дорозі щось рухається поміж тіней. А тоді майнула гадка: це, напевно, привиділося, це, мабуть, думки спроектувались, як тінь на стіні. «Сподіваюся, що це він, — подумав Джо. — Хотілося б, щоб це був він. Щоб ішов назирці за мною й побачив, як я сідаю в авто. Хотілося б, щоб він спробував піти за нами. Хотілося б, щоб спробував спинити мене». Та на польовій дорозі нічого не було видно. Порожня вона, покреслена зрадливими тінями. І тут здалека, з боку міста, озвався звук мотора. Придивившись, Джо невдовзі побачив світло фар.
Вона була офіціантка в поганенькому ресторанчику на одній із глухих міських вуличок. Дорослий чоловік із першого погляду зрозумів би, що їй давно вже за тридцять. Але сімнадцятилітньому Джо здавалося, що вона його ровесниця, — через її малий зріст. Не тільки невисока, але ще й худенька, як дитина. Дорослий зауважив би, що ця мініатюрність не від природної тендітності, а від якогось внутрішнього псуття в душі: тендітність, яка ніколи не була молода, жодної з її ліній не торкнулася юність. Ця дівчина мала темне волосся. Кістляве, рельєфне обличчя завжди опущене, голова сиділа на плечах трохи з нахилом уперед. Очі нагадували ґудзики на писку іграшкової тваринки. Їх погляд можна було б назвати суворим, хоч ніякої суворості в них не було.
І підступився він до неї тільки тому, що вона була маленька, немовби це могло чи мало вберегти її від блудливих, хижих чоловічих очей і збільшити його шанси. Якби вона була велика, він не наважився б. «Марна справа, — подумав би. — Вона вже має кавалера — мужчину».
Почалося це восени, коли йому було сімнадцять. День був буденний. Зазвичай вони удвох приїжджали до міста в суботу й брали харчі з собою — холодний обід у кошику, спеціально для цього купленому, щоб заморити черв’яка в поїздці. Цього разу Мак-Ічерн приїхав побачитися з юристом. Розраховував залагодити всі справи й повернутися додому на обід. Та коли він вийшов на вулицю, де чекав Джо, була майже дванадцята. З’явився, дивлячись на свій годинник. Глянув на дзиґарі на вежі будинку суду, тоді — на сонце. На обличчі — досада і злість. З таким самим виразом кинув холодний, невдоволений погляд на Джо, тримаючи годинника з відкинутою накривкою. Здавалося, вперше вивчав, оцінював хлопця, якого виростив змалечку. І відвернувся.
— Ходімо, — сказав він. — Нічого іншого не вдієш.
Місто було залізничним вузлом. Навіть у будні тут на вулицях вешталося чимало чоловіків. У повітрі витав чоловічий транзитний дух. Тут і жонаті мужчини бували вдома час від часу й у вихідні. Тут вони провадили потайний спосіб життя в чужому середовищі, а під час коротких приїздів додому їм догоджали, як меценатам у театрі.