Якщо судити з висоти, звідки долинув голос, ці руки взагалі не могли їй належати.
— Угу, — відповів Джо.
Руки не поворухнулися. Голос ні на крихту не змінився.
— Лимонне какао шоколадне. Котре з них.
Збоку вони, напевно, виглядали дуже дивно. Стоячи віч-на-віч, обабіч темного, заляпаного, засмальцьованого й витертого до дзеркальної гладкості шинквасу, ці двоє трохи нагадували богомольців: юнак із селянським обличчям, у чистій, по-спартанському простій одежині, від скутості неземний і невинний; і жінка навпроти, печальна, застигла в чеканні, така маленька, що і їй немовби передалося від нього щось визбуте плоті. Вилицювате, худорляве обличчя. Напнута на вилицях шкіра, під очима залягли темні кола. Здавалося, що напівприкриті повіками очі не мають глибини й навіть не відбивають світла. Нижня щелепа виглядала завузькою для того, щоб умістити зуби.
— З какао, — сказав Джо. Мовили це його вуста, бо самому йому відразу ж захотілося забрати слова назад. Мав тільки десять центів. Так міцно стиснув монету, що й забув про її вартість. Долоня пітніла, зволожувала десятицентівку. Джо був певен, що чоловіки спостерігають за ним і сміються. Не чув їх і не бачив, а однак був певен цього. Руки щезли зі стола. Тоді з’явилися знову й поставили перед ним тарілочку й чашку. Джо глянув на неї, на її обличчя.
— Скільки коштує тістечко? — запитав він.
— Десять центів.
Вона стояла перед ним, за шинквасом, її великі руки знову лежали на темному дереві, вся постать виражала втому й чекання. Ні разу не глянула на нього.
— Щось мені перехотілося кави, — мовив Джо слабким, розпачливим голосом.
Якусь мить Боббі стояла непорушно. Тоді велика рука забрала чашку кави, чашка й рука зникли. Він сидів нерухомо, теж потупившись, і чекав. І ось воно настало. То був не власник, а жінка за коробкою сигар.
— У чому річ? — обізвалася вона.
— Він не хоче кави, — відповіла офіціантка голосом, що віддалявся, немовби питання застало її в русі. Говорила глухо й тихо. Білявка теж.
— Невже він не замовив кави? — спитала вона.
— Ні, — відказала офіціантка тим самим рівним, щораз дальшим голосом. — Я його неправильно зрозуміла.
Коли він виходив, коли душа корчилася від приниження, жалю й прагнення непомітно прослизнути повз холодне обличчя жінки за коробкою з сигарами, то був цілком певен, що вже ніколи не захоче й не зможе побачити офіціантку. Навіть не гадав, що знайде в собі силу знову стрітися з нею чи хоча б знову зиркнути на цю вуличку, на брудні двері навіть здалеку. Ще не думав тоді: «Це жахливо — бути молодим. Жахливо. Жахливо». Коли надходила субота, він шукав, вигадував причину не поїхати до міста, а Мак-Ічерн приглядався до нього, наразі ще без великої підозри. Приймак коротав дні в гаруванні, а Мак-Ічерн підозріло споглядав на таку роботу. Однак нічого не міг втямити, виснувати. Працювати дозволялося. Та й ночі Джо міг збавляти, бо дуже втомлювався й не міг не спати. А з часом навіть відчай, жаль і сором втратили гостроту. Він не перестав згадувати й переживати те, що сталося. Але тепер воно затерлося, наче зужиткована грамофонна платівка, гру якої можна розпізнати тільки по шипінні, що заглушує голоси. Кінець кінцем Мак-Ічерн змушений був примиритися з такою зміною.
— Останнім часом я спостерігав за тобою, — сказав він. — Усе б нічого, та тільки мені або очам своїм не вірити, або ти й справді прийняв те, що Господь зволив тобі вділити. Але я не дам тобі впасти в гординю від моєї похвали. Матимеш час, нагоду, та й бажання теж, у цьому я не сумніваюся, зробити все, щоб я пошкодував за ці слова. Тобто знову загрузнути в лінивстві та неробстві. Одначе людині належиться нагорода, як і кара. Бачиш он ту теличку? Віднині вона твоя. Гляди, щоб потім мені не довелося шкодувати, що я так зробив.
Приймак подякував. Тепер він міг дивитися на теличку й казати вголос: «Це належить мені». Глянув на неї, і знову не гадкою прийшло, а блисло, прудке й доконане: «Це не подарунок. Це навіть не аванс, а погроза». А тоді подумав: «Я не просив. Він сам дав. Я його не просив». І знав: «Бог мені свідок, я заробив її».
Минув місяць. Це діялося в суботу вранці.
— А я вже подумав був, що тебе не тягне до міста, — зауважив Мак-Ічерн.
— Одна поїздка мені не зашкодить, — відповів Джо. Мав у кишені півдолара. Це місіс Мак-Ічерн дала. Він попрохав п’ять центів, а вона змусила взяти півдолара. Холодний, зневажливий, він узяв монету й поклав на долоню.
— Гадаю, що не зашкодить, — сказав Мак-Ічерн. — Та й попрацював ти на славу. Але місто не найкраще місце для тих, кому ще треба вийти в люди.