Приймакові не було потреби утікати, хоча пішов би на таке, навіть якби довелося застосувати силу. Однак Мак-Ічерн полегшив йому цю справу. Джо швидко попрямував до ресторанчика. Увійшов, не спіткнувшись. Офіціантки не було. Мабуть, він помітив, побачив, що її нема. Зупинившись перед коробкою із сигарами, за якою сиділа білявка, поклав монету на шинквас.
— Я заборгував п’ять центів, — озвався Джо. — За чашку кави. Я замовив тістечко й каву. Не знав, що воно коштує десять центів.
Він не оглядався. Там сиділи чоловіки в капелюхах набакир і курили. Там був власник у брудному фартусі. Джо нарешті почув його слова, проціджені повз цигарку.
— Що таке? Чого він хоче?
— Каже, що заборгував Боббі п’ять центів, — відповіла білявка. — Хоче віддати.
Вона говорила тихо. Власник теж.
— Ради Бога, — сказав він. Джо здалося, що всі в залі дослухаються. Чув, не слухаючи, бачив, не дивлячись. Він уже йшов до дверей. Півдоларова монета лежала на стільниці. Навіть здаля господар угледів її.
— А це за що?
— Він каже, що винен за чашку кави, — пояснила жінка.
Джо підходив до дверей.
— Гей, хлопче, — кликнув господар. Джо не спинився.
— Віддай йому гроші, — звелів власник рівним голосом, не поворухнувшись. Дим цигарки рівно здіймався перед його обличчям, не потривожений жодним рухом. — Не знаю, що в нього за гра, та тільки такий номер тут не пройде. Віддай йому гроші. А ти, роботяго, йди на свою ферму. Може, там знайдеш дівку, що дасть тобі за п’ять центів.
І ось він уже на вулиці, півдоларова монета зрошується потом у долоні, велика, як колесо воза. Сміх підганяв його. Джо вийшов за двері, підстьобуваний реготом чоловіків. Регіт підхопив юнака й поніс вулицею, а тоді полетів далі, завмираючи, покинувши його на землі, на хіднику. Навпроти нього стояла офіціантка. Не відразу помітила його. Перед тим ішла швидко, потупившись, зодягнена в чорне плаття, в капелюшку. І знову, як і того разу, коли поставила перед Джо каву та тістечко, дівчина не дивилася на нього. Один раз глянувши, все зрозуміла.
— Ага. Ви прийшли віддати мені гроші. При них. І вони покепкували з вас. Це ж треба.
— Я подумав, що вам самій довелося заплатити. Подумав…
— Це ж треба. Та годі про це. Годі вже.
Стоячи віч-на-віч, вони не дивились одне на одного. Виглядали, як два ченці, що в час споглядання зустрілися на стежці в саду.
— Я просто подумав, що…
— Де ви живете? — запитала вона. — В селі? Це ж треба. Як вас звати?
— Не Мак-Ічерн, — сказав він. — Крістмас.
— Крістмас? Таке ваше прізвище? Це ж треба.
Ще підлітком, та й згодом теж, він і ще четверо-п’ятеро хлопців ходили в суботу на полювання або на риболовлю. Дівчат він бачив тільки в церкві, в неділю. Асоціювалися йому з неділею й церквою. Тому й не смів звертати на них увагу. Якби посмів, то тим самим — навіть він — зрікся б своєї ненависті до релігії. Однак між собою вони говорили про дівчат. Мабуть, дехто з них (наприклад, той, що умовився тоді з негритянкою) щось та й знав. «Вони всі хочуть, — сказав він іншим. — Та інколи не можуть». Інші цього не знали. Не знали, що всі дівчата хочуть, а тим більше, що буває час, коли не можуть. Хлопці уявляли цю справу інакше. Але признатися, що вони нічого не тямлять про друге, означало визнати, що вони ще не спізнали першого. Отож слухали хлопцеві пояснення. «Таке буває в них раз на місяць». Розповів, як уявляє собі фізичний бік цієї справи. Мабуть-таки, знав, що каже. Принаймні опис був доволі мальовничий та переконливий. Якби він став описувати цю річ як стан душі, про котрий можна тільки здогадуватися, то хлопці не слухали б. Та він змалював картину фізичну, реальну, доступну нюху, ба навіть зору. Це зворохобило їх: тимчасова й жалюгідна безпорадність того, що мордувало й ударемнювало пожадання; гладенька, досконала посудина, обитель прагнення, приречена з неминучою регулярністю ставати жертвою періодичної нечисті. Ось так викладав усе це хлопчина, а п’ять приятелів мовчки слухали, споглядаючи один на одного — питально й по-змовницькому. Наступної суботи Джо не пішов з ними на лови. Мак-Ічерн подумав, що приймак уже вирушив, бо не було рушниці. А Джо сховався у хліві. Просидів там увесь день. Наступної ж суботи пішов сам, рано-вранці, перш ніж за ним зайшли приятелі. Він не полював. На схилку дня, не далі як за три милі від дому, застрілив вівцю. Натрапив на отару у відлюдній долині, підкрався й вистрілив. Тоді став навколішки, з пересохлим горлом, дрижачи й озираючись, і занурив руки у ще теплу кров приреченої на смерть тварини. Ось так перебув оте все, оговтався. Не забув того, що оповів приятель. Джо пересвідчився, що можна жити з тим, поряд, поруч із тим. Немовби сказав сам собі, нелогічно й по-відчайдушному спокійно: «Гаразд. Як є, так є. Але це не мені. Не в моєму житті, не в моїй любові». Та ось минуло три чи чотири роки, й Джо забув сказане, як піддатливо забувається те, що настійливий розум відмовляється визнати істинним чи хибним.