Місіс Армстід не відповідає. Розглядає гладко зачесану Ліну, що всілася на стільці, придивляється до нерухомих рук на колінах, до лагідного, задумливого лиця.
— Напевно, він уже передав мені звістку, але не дійшла вона, згубилася. Звідси до Алабами неблизький світ, а я ж іще до Джефферсона не дісталася. Я сказала Лукасові, що не ждатиму від нього листів, бо в письмі він не дуже вправний. «Передай мені через когось, — кажу йому. — Я чекатиму». Коли він поїхав, то зразу була засумувала трішки, бо ж я ще не Берч, а мій брат і його сім’я знають Лукаса не так добре, як я. Та й звідки їм знати? — На Ліниному обличчі помалу проступає вираз легкого, радісного подиву, неначе їй спало на думку щось таке, про що вона досі й не відала. — Ну скажіть, звідки їм було знати? А йому треба було спершу обжитися. Він мав дбати про життя-буття на чужині, а в мене жодної мороки, хіба тільки чекати, поки він упорається з усіма клопотами та турботами. А згодом я вже журилася тільки тим, як ото б дитинку щасливо доносити, а не своїм прізвищем чи лихою славою. Ні мені, ані Лукасові не треба присягатись одне одному. У нього, певно, щось несподіване скоїлося, або ж передав вістку, а вона не дійшла. Отже, одного дня я постановила податися до нього й не баритися.
— А звідки ти знала, куди йти?
Ліна дивиться на свої руки. Тепер вони рухаються, зосереджено збираючи складки на подолі. Не з сорому оте збентеження. Здається, що це сама рука мимоволі рухається в задумі.
— Я питала й розпитувала. Лукас молодий і веселий, легко й скоро зазнайомлюється, тому й знаю, що де тільки побуває, його запам’ятають. Ото ж я знай питала. І добрі люди траплялися. Справді, два дні тому на дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні й працює на деревообробній фабриці.
Місіс Армстід спостерігає потуплене обличчя. Взявши руки в боки, байдуже, холодно й презирливо дивиться на молодшу жінку.
— Гадаєш, він там буде, коли ти туди доберешся? Якщо він там взагалі є. Гадаєш, він, почувши, що ти в одному з ним місті, зостанеться там до заходу сонця?
Похилене Лінине обличчя поважне й утихомирене. Її рука завмерла. Нерухомо лежить на коліні, як мертва. У голосі — спокій, непорушність, упертість.
— Гадаю, сім’я має бути разом, коли народилося дитя. Особливо первісток. Гадаю, Господь подбає, щоб так і сталося.
— Муситиме подбати, — грубо, шорстко відказує господиня. Підперши голову, Армстід лежить у постелі й дивиться понад бильцем ліжка, як його жінка, досі вбрана, нахилившись у світлі лампи біля кухонного стола, завзято риється в шухляді. Виймає металеву скриньку, відмикає її ключем, що висить на шиї, дістає полотняний мішечок, розв’язує його й видобуває фарфорового півника із шпаринкою на спині. Усередині бряжчать центи, коли хазяйка, перевернувши його, люто трясе ним над столом. Із шпарки зрідка вилітають монети. Армстід у ліжку стежить за жінкою.
— Що це ти надумала робити з тими грішми за яйця? — питає він.
— Маю право робити з ними все, що захочу. — Вона схиляється до світла, на обличчі вираз гіркоти й терпкості. — Бог свідок, це ж я ростила курей, гарувала коло них. А ти навіть пальцем не поворухнув.