— Чим? Він що — не розтратив ще ті п’ять центів? — видивився на неї Макс. — Селюків обслуговуєш. Ось для чого я тебе привіз сюди з Мемфіса. Може, мені ще й жертя задурно роздавати?
— Я роблю це не в робочий час.
— Еге ж. Я не можу тобі заборонити. І дивитися на тебе вже не можу. Шмаркач, що за все своє життя й долара вкупі не бачив. А в цьому місті повно грошовитих хлопців. Вони знають, як коло тебе заходитися.
— А може, він мені подобається. Ти, мабуть, про це й не подумав.
Макс глипнув на Боббі, що й досі сиділа на ліжку, на її нерухому похилену маківку, на руки, складені на колінах. Спершись на комод, він курив.
— Мейм! — гукнув він. За якусь мить повторив: — Мейм! Ходи-но сюди.
Стіни тонкі. За хвилину-дві у передпокої з’явилася огрядна білявка. Було чути її кроки. Увійшла до кімнати.
— На, маєш, — звернувся до неї чоловік. — Боббі каже, що дуже вподобала того шмаркача. Ромео і Джульєтта. Господи Боже!
Білявка зиркнула на темну маківку.
— Ну й що з того?
— Та нічого. Чудова річ. Макс Конфрі відрекомендує вам міс Боббі Аллен, пасію одного парубчака.
— Вийди, — сказала жінка.
— Гаразд. Я просто приніс їй решту з п’яти центів.
Він вийшов. Офіціантка сиділа нерухомо. Мейм підійшла до комода, сперлася на нього, дивлячись на опущену голову.
— Чи він хоча б платить тобі? — спитала вона.
Боббі не поворухнулася.
— Так. Платить.
Білявка дивилася на неї, спершись, як і Макс, на комод.
— І для цього треба було переїжджати сюди з Мемфіса. Пертися в таку далечінь, щоб давати задурно.
Боббі не рухалася.
— Я не шкоджу Максові.
Мейм задивилася на опущену голову. Тоді повернулась і пішла до дверей.
— Гляди, щоб не нашкодила, — застерегла вона. — Це не може вічно тривати. У цих маленьких містечках таке не довго терпітимуть. Я ж знаю, сама родом із одного з цих містечок.
То було тиждень тому. Нині, тримаючи дешеву розцяцьковану коробку цукерків, Боббі сиділа на постелі так, як і тоді, коли їй вичитувала Мейм. Натомість тепер Джо дивився на дівчину, спершись на комод. Вона засміялася. Сміялася, тримаючи у великих вузлуватих руках крикливо-яскраву коробку. Джо спостерігав за нею. Спостерігав, як Боббі підводиться й, потуплена, проминає його. Підійшовши до дверей, кликнула Макса на ім’я. Досі Джо бачив його тільки в ресторані, з брудним фартухом і в капелюсі. До того ж, увійшовши, Макс не курив.
— Як життя, Ромео? — спитав він, подавши руку.
Джо поручкався, ще гаразд не добравши, хто цей чоловік.
— Мене звати Джо Мак-Ічерн, — відповів він.
Увійшла й білявка. Джо теж уперше побачив її поза рестораном. Зауважив, що вона тут, спостерігав за нею, дивився, як офіціантка відкриває коробку й простягає її.
— Це мені Джо приніс, — мовила Боббі.
Буфетниця зиркнула на коробку. Навіть руки не простягла. Лише подякувала. Чоловік теж глянув на коробку й ані пальцем не поворухнув.
— Ну й ну, — сказав він. — Ти диви, як Різдво затягується. Га, Ромео?
Джо відступив від комода. Досі він ні разу не бував у цьому помешканні. Дивився на Макса, виглядав умиротвореним і зніяковілим, але не переляканим. Споглядав його непроникне, як у ченця, обличчя. Нічого не сказав. Натомість обізвалась офіціантка.
— Якщо не смакує, то не мусите їсти.
Джо дивився на Макса, спостерігав його обличчя, чуючи офіціантчин понурий голос:
— Це не завдає ні тобі, ані кому іншому жодної шкоди… То ж не в робочий час…
Джо дивився не на неї й не на білявку. Споглядав Макса, а на обличчі мав вираз зачудування й утихомирення, але не страху. Тепер говорила буфетниця. Було враження, що всі говорять про Джо такою мовою, якої — вони цього певні — він не знає.
— Ходімо, — сказала вона.
— Ради Бога, — відказав Макс. — Я б тільки хотів ще налити Ромео чарку — на дурняк.
— А він захоче? — спитала Мейм. Навіть коли звернулася до Джо, здавалося, що й досі говорить із Максом. — Хочете випити?
— Та не мучте ви його недомовками тільки за те, що він тоді так повівся. Скажіть, що просто пригощаєте.
— Не знаю, — відповів Джо. — Я ще ніколи не куштував.
— Ніколи не куштував за чужий рахунок, — сказав Макс. — Господи Боже ти мій.
Він ні разу не подивився на Джо після того, як привітався. І знову вони говорили про нього й кидали зауваження на його адресу так, немовби послуговувалися чужою мовою, якої він не розуміє.
— Ходімо, — повторила білявка. — Ходімо ж.
Вони вийшли. Мейм жодного разу не глянула на нього, а Макс, хоч і не дивився, та ні на мить не випустив його з поля зору. Ось їх і не стало. Джо стояв біля комода. Посеред кімнати стояла похнюплена офіціантка з відкритою коробкою в руці. Тісна, затхла кімната. Джо потрапив сюди вперше. Ніколи не гадав, що опиниться тут. Запнуті штори. На дроті висить лампочка. За абажур править пришпилений аркуш із журналу, вже поруділий від тепла.