— Гаразд, — сказав він. — Усе гаразд.
Вона мовчала й не рухалася. Він думав про пітьму надворі, про ніч, у якій вони раніше були одні.
— Ходімо, — сказав він.
— Ходімо? — перепитала вона. Джо глянув на неї. — Куди? Навіщо? — Він і досі не розумів. Дивився, як вона підходить до комода й кладе на нього коробку. І починає роздягатися — зриває одяг й кидає на підлогу.
Цієї ночі вони розмовляли. Лежали у ліжку, в пітьмі й розмовляли. Точніше, розмову вів він. І весь час думав: «Господи Ісусе. Так ось як воно є». Джо лежав біля Боббі, оголений, як і вона, торкався її рукою й говорив про неї. Не про те, звідки вона приїхала й що досі робила, а про її тіло, немовби ніхто й ніколи не робив з нею такого — ні з нею, ні з кимсь іншим. Немовби завдяки цій розмові він із дитячою цікавістю пізнавав жіноче тіло. Боббі пояснила йому своє нездужання у перший вечір. Тепер це його не вразило. Подібно до голизни й фізичної оболонки, воно теж було чимсь, чого ніколи не бувало раніше. Отож Джо своєю чергою розповів те, що знав. Про чорношкіру дівчину на тартаку три роки тому. Вів оповідь спокійно, утихомирено, лежачи поруч із Боббі, торкаючись її. Мабуть, і не усвідомлював, чи слухає вона, чи ні. А тоді спитав:
— Ти зауважила, яка в мене шкіра та волосся? — і чекав відповіді, поволі гладячи її тіло.
— Так, — шепнула вона. — Я подумала, що ти, мабуть, чужоземець. Аж ніяк не тутешній.
— Не зовсім так. Не просто чужоземець. Тобі не вгадати.
— А хто ж тоді? Як це — не просто?
— Угадай.
Ледь чутно звучали їхні голоси. Панували тиша та спокій. Уже спізнана ніч, минулося прагнення й пожадання.
— Не можу вгадати. Хто ти?
Його рука повільно й спокійно пестила її невидимий бік. Джо не відразу відповів. Не те щоб під’юджував її цікавість. Здавалося, що попросту не має наміру говорити далі. Боббі спитала ще раз, і він відповів:
— Я маю домішку негритянської крови.
Боббі лежала, цілком спокійна, та тільки спокій був не той, що раніше. Та Джо немовби не зауважив цього. Лежав, теж спокійний, його рука повільно рухалася вгору-вниз по її боці.
— Що? — шепнула вона.
— Напевно, в мені тече трохи нігерської крови. — Його очі заплющені, рука повільна й невпинна. — Не знаю. Мабуть, є трохи.
Вона не поворухнулась. Але сказала відразу:
— Брешеш.
— Хай буде по-твоєму, — відповів він, не рухаючись. Рука не спинялася.
— Я не вірю, — прозвучав у пітьмі її голос.
— Як собі хочеш, — відказав він. Рука не вгавала.
Наступної суботи Джо взяв ще півдолара із схованки місіс Мак-Ічерн і дав ці гроші офіціантці. А за день-два мав підставу подумати, що місіс Мак-Ічерн зауважила нестачу грошей і підозрює його. Бо ж підстерігала Джо, поки упевнилась, — і він цю певність відчув, — що Мак-Ічерн не завадить їм.
— Джо, — сказала вона. Приймак спинився й глянув на неї, знаючи, що вона не дивитиметься на нього. Місіс Мак-Ічерн повела далі рівним монотонним голосом: — Я знаю, що молодий хлопець, доростаючи, потребує грошей. Більше, ніж дає бать… містер Мак-Ічерн…
Джо дивився на неї, поки її голос не затих, не завмер. І відказав:
— Гроші? Що я з ними робитиму?
Наступної суботи він заробив два долари, нарубавши дров сусідові. Джо збрехав Мак-Ічерну, куди налаштувався, де був і що там робив. Гроші ж віддав офіціантці. Мак-Ічерн дізнався про заробіток за дрова. Напевно, припустив, що приймак приховав гроші. Місіс Мак-Ічерн могла навести чоловіка на таку думку.
Зо два рази на тиждень Джо ночував в офіціантки в її кімнаті. Спершу він і гадки не мав, що ще хтось таке робить. Мабуть, вірив до останку, що тільки для нього й заради нього зроблено такий виняток. Напевно, до останньої миті вважав, що Макса та Мейм треба задобрювати, — не за те, що ночує з Боббі, а за те, що учащає до цього дому. Вже не бачився з ними, хоча й знав, що вони тут. Але не був певен, чи знають Макс і Мейм, що він тут завсідник, що взагалі хоч раз з’явився тут після цього випадку з цукерками.
Зазвичай вони зустрічалися на вулиці й неквапно йшли — до Боббі чи ще кудись. Мабуть, Джо до останку вірив, що сам запровадив такий порядок. Аж ось одного вечора вона не прийшла на побачення. Він чекав, аж поки дзиґарі на будинку суду вибили дванадцяту, й подався до її помешкання. Ніколи такого не робив, хоча навіть тоді не міг пригадати жодного разу, коли Боббі заборонила б йому приходити туди без неї. А тої ночі він таки рушив до неї, сподіваючись застати дім у пітьмі й уві сні. Дім був у пітьмі, але не спав. Джо знав, що за темними шторами в її кімнаті не сплять, що там вона не одна. Звідки знав — цього він сам не міг збагнути. І нізащо не признався б у своїй певності. «Це Макс, — подумав він. — Це просто Макс». І не хотів вірити в це. Мав переконання, що в кімнаті з нею — чоловік. Джо не бачився з Боббі два тижні, хоч і був певен, що вона чекає на нього. Одного вечора стояв на розі, коли з’явилася вона. Вдарив її, не попередивши, й відчув кулаком плоть. Тепер він дізнався про те, у що досі не міг повірити. Боббі зойкнула. Джо вдарив її ще раз. «Не тут! — шепнула вона. — Не тут!» Джо побачив, що вона плаче. Сам він, відколи себе пам’ятав, ані сльози не зронив. А тут плакав, обзивав її й бив. Боббі обняла його, й не стало причини бити. «Годі, годі, — примовляла вона. — Годі вже».