— Обізвав мене повією! — верещить вона, вириваючись із чоловічих рук. — Отой старий курвий син! Пустіть мене! Пустіть! — Голос перестав ділитися на слова, знову зірвався на нерозбірливий вереск, вона корчилася і билася, силкувалася вкусити руки чоловіків, що її втримували.
Тримаючи розтрощений стілець, Джо рушив до неї. Збившись у купки попід стінами, на нього дивилися дівчата в цупких сукнях та у виписаних на пошті панчохах і туфлях, молоді парубки в погано пошитих, неначе з дощок склепаних костюмах, теж замовлених на пошті, з мозолястими розтовченими долонями, з очима, вираз яких свідчив про спадок терплячого споглядання на безконечні борозни, на вічні задки ледачих мулів. Джо побіг, вимахуючи стільцем.
— Відпустіть її! — сказав він. Боббі відразу ж перестала битися й весь свій шал та вереск спрямувала на Джо, ніби допіру в цю мить побачила його, усвідомила, що він тут.
— А ти! Притягнув мене сюди! Клятий байстрюк, селюк неотесаний! Байстрюк! Такий самий, як і він. Нацькував його на мене. Я ніколи не бачила…
Джо ніби й ні на кого зокрема не нападав, його обличчя під здійнятим стільцем було цілком спокійне. Люди відступили від офіціантки, відпустили її, та вона й далі смикала руками, немовби ще не відчула цього.
— Забирайся звідси! — крикнув Джо. Крутився, вимахуючи стільцем, та його обличчя було цілком спокійне. — Назад! — гукнув він, хоч жоден ані ворухнувся. Усі знерухоміли й заніміли, як людина, що лежала на підлозі. Джо розмахував стільцем, задкуючи до дверей. — Ані руш! Я сказав, що вб’ю його колись. Сказав йому! — Він розмахував стільцем і спокійно відступав до дверей. — Хай хто спробує поворухнутися, — пригрозив Джо, невідривно дивлячись на лиця, які видавалися масками. Тоді жбурнув стілець, крутнувся й вибіг за двері, у м’яке плямисте місячне сяйво. Догнав офіціантку, коли вона сідала в машину. Хоч засапався, та його голос звучав спокійно. Обличчя як у сплячого, та тільки віддих важкий.
— Їдь до міста, — сказав він. — Я буду там, як тільки…
Очевидно, не тямив, що говорить і що накоїв. Коли жінка раптом обернулась і стала бити його по обличчі, він не поворухнувся, голос не змінився.
— Еге ж. Гаразд. Буду там, як тільки…
Повернувся й побіг, а вона й далі молотила кулаками повітря.
Він не міг знати, де Мак-Ічерн залишив коня, та й чи взагалі є тут цей кінь. А однак прибіг до нього, пройнятий успадкованою від батьків непохитною вірою в безвідмовність ходу подій. Скочив на коня й повернув до шосе. Машина вже виїхала на дорогу. Видно було, як меншають і зникають задні сигнальні вогні.
Старий дужий робочий кінь повертався додому повільним, рівним чвалом. Юний вершник легко їхав, легко балансував, нахилившись уперед, торжествуючи, мабуть, як колись Фауст, що раз і назавжди відкинуто всі заповіді, що нарешті звільнився від честі і закону. На скаку бив солодкий, гострий, сірчаний дух кінського поту, обвівав невидимий вітер.
— Я зробив це! — крикнув Джо. — Зробив! Казав їм, що зроблю!
Звернувши на путівець і, не сповільнивши, він поскакав у місячному світлі додому. Гадав, що в будинку буде темно, але там світилося. Джо не гаяв часу: схована потайна мотузка стала такою ж омертвілою частиною життя, як і честь та надія. Стара набридлива жінка не спала й чекала на приймака, ворогом якому була тринадцять років. У спальні Мак-Ічернів світилося, й вона стояла на порозі, накинувши шаль поверх нічної сорочки.
— Джо? — озвалася вона.
Він швидко пройшов передпокоєм. Обличчя було таке, яке побачив Мак-Ічерн, коли на голову летів стілець. Мабуть, досі вона цього не розгледіла.
— У чому річ? — спитала жінка. — Тато поїхав верхи. Я чула.
І тут вона побачила його обличчя. Не було часу відступити. Приймак не вдарив місіс Мак-Ічерн, доволі м’яко приклав долоню до її руки. Просто долоня квапилась усунути жінку з проходу, з дверей. Джо відсунув її, як завісу перед дверима.
— Він на танцях, — відповів. — Дай пройти, стара.
Заточившись, вона повернулася. Зібгавши шаль одною рукою й спершись другою на двері, дивилася, як він ішов через кімнату й вибігав сходами до себе на горище. Не зупиняючись озирнувся. Жінка побачила, як у світлі лампи сяйнули зуби.
— На танцях. Чуєш? Але він не танцює.
Оглядаючись, він вискалявся на лампу. Повернув голову, і його регіт летів увись сходами, щезав на бігу, щезав угорі, понад головою. Джо немовби стрімголов мчав у безвість, що розчиняла, поглинала, стирала його, як ганчірка стирає з дошки рисунок крейдою.