Звідки йому знати? Напевно, розчув ці слова. Втім, мабуть, ні. Мабуть, ця мова поки що значила для нього не більше, ніж шарудіння комах за щільно запнутим вікном, а чи спаковані сумки, на які він глянув, але ще не побачив.
— Він відразу ж намилився, — сказала Боббі. — Дізнаймося хоча б, якщо зможемо, чому ми втікаємо.
Джо ані зворухнувся, відколи увійшов, але й досі біг. Коли Макс торкнувся його плеча, обернувся так, ніби його спинили на ходу. Джо й не гадав, що Макс у кімнаті. Глипнув на нього через плече з досадою, мало не люттю.
— Побалакаємо, хлопче, — озвався Макс. — Що там у тебе?
— А що мало бути? — відповів питанням Джо.
— Що з тим стариганом? Ти його вколошкав? Тільки кажи правду. Ти ж не хочеш, щоб Боббі влипла в халепу?
— Боббі, — мовив Джо, думаючи: «Боббі, Боббі».
Він повернувся й знову побіг. Цього разу Макс схопив його за плече, хоча й не міцно.
— Викладай, як було, — сказав Макс. — Ми ж тут усі приятелі, га? Уколошкав старигана?
— Уколошкав старигана? — перепитав Джо, стримуючи гнів, тоном дорослого, якому докучає дитина.
— Того самого, що ти торохнув стільцем, — втрутився незнайомець. — Він ґиґнув?
— Ґиґнув? — перепитав Джо. Глянув на нього — й знову побачив офіціантку. І знову побіг. Тепер він справді рухався. Цілком випустив із уваги цих двох чоловіків. Рушив до ліжка, виймаючи щось із кишені, на обличчі мав екзальтований, переможний вираз. Офіціантка не звела на нього очей. Жодного разу не подивилася на Джо, відколи ввійшов, та він, як здавалося, не зважав на те. Вона сиділа нерухомо, цигарка досі диміла в її застиглій великій руці, мертвотній і блідій, як шмат вареного м’яса. Знову хтось ухопив Джо за плече. Цього разу — незнайомець. Він і Макс стояли пліч-опліч, дивлячись на Джо.
— Не тягни гуми, — сказав незнайомець. — Якщо прибив старого, то так і кажи. Таке не довго буде таємницею. Невдовзі все випливе.
— Кажу ж вам, що не знаю! — огризнувся Джо. Роздратований, переводив погляд то на одного, то на другого чоловіка. — Я вдарив його. Він упав. Я ж казав йому, що колись так зроблю.
Повів оком з одного обличчя на друге — обидва спокійні, майже однакові. Засіпав плечем, яке вхопив незнайомець.
— Навіщо ти прийшов сюди? — запитав Макс.
— Навіщо я… — сказав Джо. — Навіщо я сюди… — повторив він уже не так здивовано, переводячи палючий погляд з обличчя на обличчя, розгнівавшись, але ще стримуючи відчай. — Навіщо я сюди прийшов? Щоб забрати Боббі. Гадаєте, що я… та я ж додому поїхав по гроші на весілля… — І знову він геть забув їх, викинув із голови. Вирвавшись, повернувся до офіціантки, знову нічого не пам’ятаючи, урочистий, гордовитий. Мабуть, у цю мить обох чоловіків видуло з його життя, як два клаптики паперу. Мабуть, він навіть не зауважив, що Макс відійшов до дверей і гукнув, а по тому ввійшла білявка. Джо нахилився над ліжком, на якому нерухомо сиділа понура офіціантка, навис над нею, вигрібаючи з кишені на її коліна та на постіль монети й зібгані папірці. — Ось! Диви-но. Дивися. Маю. Бачиш?
І тут на нього повіяло тим самим вітром, що й у школі три години тому, серед остовпілих людей, на яких він не зважав. Офіціантка зірвалася на ноги, штовхнула Джо. Він випростувався й, стоячи спокійно, немов у напівсні, дивився, як вона хапає й розкидає зіжмакані банкноти. Дивився на її спотворене обличчя, на роззявлений у крику рот, на очі, що теж кричали. Один-єдиний із усіх Джо здавався сам собі спокійним і незворушним. Його голос звучав настільки гучно, щоб досягати до свідомості.
— То ти не хочеш? — спитав він. — Не хочеш?
І повторилося те саме, що й у школі: хтось тримав офіціантку, вона виривалася й верещала, на голові метлялося й куйовдилося волосся, а обличчя й рот — на противагу — були нерухомі, як у мерця.
— Байстрюк! Курвий син! Впакував мене в лайно. А я з тобою, як із білою людиною! Як з білою!
Та він, мабуть, досі сприймав ці крики, як шум, не впускав їх у свідомість, слухав їх, як завивання вітру. Дивився на неї, на обличчя, якого ніколи досі не бачив, і спокійно говорив (вголос чи подумки — цього він сам не знав), у тягучому подиві:
— Я ж через неї на вбивство пішов. Навіть крав задля неї.
Немов щойно почув про це, подумав про це, дізнався від когось, що скоїв таке.
А тоді її теж видуло з його життя довгим поривом вітру, як третій клаптик паперу. Джо став помахувати рукою, неначебто досі стискав розтрощений стілець. Білявка вже досить довго була тут, у кімнаті. Джо не здивувався, зауваживши її, посталу з розрідженого повітря, нерухому, в зовнішній діамантовій несхитності, що викликає таку саму пошану, як і невблаганно зведена вгору полісменова рука в білій рукавичці. Жоден волосок не відбився від зачіски. Тепер білявка була в ясно-блакитному кімоно поверх темного дорожнього вбрання.