Здавалося, він спостерігав руку здаля. Спостерігав, як вона бере тарілку, заносить її над головою й нерухоміє, як він сам, поринувши в роздуми, глибоко й помалу дихає. І почув, як обізвався його голос, немов у грі: «Шинка», побачив, як замахується рука й жбурляє тарілку на невидиму стіну. Дочекався, поки стихне брязкіт і знову розіллється тиша, допіру тоді він узяв другу тарілку. Тримав її навпереваги, принюхуючись. Це забрало трохи часу. «Боби чи зеленина? — спитав Крістмас. — Боби чи шпинат?.. Гаразд. Назовемо це бобами». Шпурнувши навідліг її, дочекався, коли стихне брязкіт. Підняв третю тарілку. «Щось із цибулею, — сказав він, розмірковуючи: „Непогана забава. І чому я раніш до такого не додумався?“ — а тоді знову вголос: — Бабське їдло». Кинув її з широкого повільного розмаху, прислухався до грюку й трохи перегодив. Тепер він почув щось інше — кроки в домі, щораз ближче до дверей. «Цього разу вона прийде з лампою», — подумав він, а на гадку спало: «Якби я подивився, то побачив би світло під дверима». Якраз замахнувся учетверте. На цю мить вона підійшла до самих дверей. «Картопля», — нарешті проказав Крістмас, розсудивши. Не оглянувся, навіть почувши, що змістився засув і відчинилися двері, а світло впало на нього, застиглого з тарілкою над головою. «Еге ж, це картопля», — мовив він вдумливо й зосереджено, як дитина, що грається на самоті. Тепер і побачив, і почув, як розбилася тарілка. Світло зникло, він почув відголос дверей і засува. Так і не оглянувся. Взяв наступну тарілку. «Буряк, — сказав він. — Все одно я його не люблю».
Наступного дня Крістмас найнявся працювати на деревообробній фабриці. Вийшов на роботу у п’ятницю. Від середи він і ріски в роті не мав. Платню дістав допіру в суботу ввечері, відробивши наднормові години по обіді. У суботу ввечері він попоїв у міському ресторані — вперше за три дні. У будинок більше не заходив. Якийсь час навіть не позирав на нього, коли йшов до халупи чи від халупи. За шість місяців він протоптав свою стежину між житлом і фабрикою. Пролягла прямо, як натягнута нитка, оминала всі помешкання, дуже скоро входила в ліс, добігала до його робочого місця біля купи тирси і з дня на день набирала точності та чіткості. Після того, як відлунав гудок о п’ятій тридцять, Крістмас повертався нею додому, щоб переодягтись у білу сорочку та темні випрасувані штани, а тоді відміряти дві милі пішки до міста й наїстися; немовби соромився свого комбінезона. Може, це й не був сором. Та якщо Крістмас взагалі не розумів, що воно таке, то тим більш не міг збагнути, що це не сором.
Він уже не старався відводити очі від будинку, але й не задивлявся на нього. Спочатку гадав, що хазяйка покличе його. «Вона перша подасть знак», — думав він. Але вона не подавала, і за якийсь час Крістмас став вважати, що вже й не сподівається на таке. А коли він уперше задивився на дім, у голову бухнула кров і зразу ж відхлинула. Тоді й сяйнуло: весь цей час він боявся вгледіти її, весь час боявся, що вона спостерігає за ним з неприхованим спокійним презирством. Здалося, що пробиває піт, що перебуто важке випробування. «Кінець, по всьому, — подумав він, — Я з цим уже впорався». Отож коли одного дня зустріч таки сталася, Крістмаса не вибило з колії. Напевно, був готовий до такого. Хай там як, а не шугнула кров у голову, коли він, випадково зиркнувши, побачив жінку на задвірках, у сірій сукні та в капелюшку. Не знати, чи весь цей час вона стежила за ним, чи бачила його, чи стежила за ним ось зараз. «Не набридай мені, і я тобі не набридатиму», — подумав він, і майнула гадка: «Це мені наснилося. Цього не сталося. У неї під білизною нема нічого такого, щоб це могло статися».
Крістмас влаштувався на роботу весною. Одного вересневого вечора він повернувся додому, ввійшов у халупу й застиг на місці з великого дива. Господиня сиділа на ліжку й дивилася на пожильця. Простоволоса. Досі він ні разу не бачив її такою, хоча в пітьмі, на темній подушці торкався її волосся — розпущеного, але не скуйовдженого. Ніколи не бачив її волосся, тож тепер стояв, втупившись у нього, а жінка дивилася на Крістмаса. Раптом він сказав собі, цієї ж миті зрушивши з місця: «Вона силкується. Я так і знав, що є вже сивина. Силкується бути жінкою і не вміє». Думав і знав: «Прийшла поговорити зі мною». Дві години по тому вони все ще розмовляли, сидячи пліч-о-пліч на ліжку в присмерку. Вона сказала, що їй сорок один рік, що народилася й прожила все життя в цій оселі. Що жодного разу не виїжджала з Джефферсона на довше, ніж півроку, та й то зрідка, і тоді тужила за цими цвяхами, дошками, кущами, деревами, полями — місциною, що була чужиною цій жінці та її роду. І дотепер, по сорока роках в її мові поміж розмазаних приголосних і невиразних голосних говірки країв, куди її закинуло життя, відчувався діалект Нової Англії так виразно, як і в мові її родичів, які ніколи не полишали Нью-Гемпширу і яких вона за свої сорок літ бачила зо три рази. Мерхло вечірнє світло, без упину линув невідь-звідки рівний, майже чоловічого тембру голос, а Крістмас, сидячи поруч жінки на темному ліжку, думав: «Вона така сама, як і всі. Чи сімнадцять їм, чи сорок сім літ, а коли настане час піддаватися, вони розливаються словами».