Її голос змовк. У неясному отворі відчинених дверей плавали світляки. Нарешті Крістмас порушив тишу:
— Я хотів про щось тебе запитати. Та тепер, здається, я вже знаю відповідь.
Вона не поворухнулася. Її голос був спокійний.
— Що?
— Чому твій батько не вбив цього… як там його… Сарторіса?
— А, ти про це, — сказала вона. Знову запала мовчанка. Повз двері пропливали й пропливали світляки. — А ти б убив. Хіба ні?
— Так, — негайно, як стій, відповів він. І відчув, що жінка дивиться туди, звідки долинає його голос, неначе може розгледіти. Тепер її голос був майже лагідний, такий тихий, такий спокійний.
— Ти зовсім не знаєш, хто твої батьки?
Якби вона могла розгледіти його обличчя, то побачила б, яке воно понуре й задумливе.
— Знаю тільки те, що одне з них — частково нігер. Я тобі вже сказав це.
Вона й досі дивилася на Крістмаса. Він пізнав це по голосі — рівному, знеособленому, допитливому без цікавості.
— А звідки ти про це довідався?
Якийсь час він мовчав. Тоді відповів:
— Не знаю. — І знову замовк. По останніх звуках вона відчула, що Крістмас дивиться вбік, на двері. Його обличчя було похмуре, застигле. І врешті поворухнувся, заговорив. У голосі зазвучав тон — невеселий, та насмішкуватий, водночас серйозний і сардонічний. — А якщо я помилявся, то прірву часу змарнував, хай мене чорти вхоплять.
Тепер вона теж роздумувала вголос, тихо, затамовуючи дух, і досі без крихти жалю до себе, без зайвого копирсання в минулому.
— Я думала про те, чому батько не застрелив полковника Сарторіса. Як гадаю, через свою французьку кров.
— Французьку кров? — перепитав Крістмас. — Невже навіть француз не оскаженіє, якщо хтось за один день уб’є його батька і сина? Напевно, твій батько в релігію вдарився. Либонь, проповідником став.