— Чому ні? — повторила вона. І тоді щось у ньому зблисло: «Чому б і ні? Це означатиме спокій та забезпеченість до кінця життя. Не доведеться волочитися. Одруження нічим не гірше від того, що було раніш». І додав подумки: «Ні. Якщо піддамся зараз, то шкодуватиму тих тридцяти років, які прожив, щоб стати тим, ким я є».
— Якби ми захотіли дитини, — відповів він, — то, напевно, розстаралися б її ще два роки тому.
— Тоді ми не хотіли.
— І тепер не хочемо, — відрік він.
Це було у вересні. А після Різдва вона повідомила Крістмаса, що завагітніла. Ще не встигла договорити, а він уже вирішив, що це неправда. Тепер зміркував, що сподівався цих слів три місяці. Та коли глянув на її обличчя, зрозумів, що не обманює. Повірив: вона знає, що каже. «Ось воно, — подумав Крістмас. — Зараз скаже: оженися. Але я принаймні можу втекти з дому».
Та вона не сказала. Нерухомо сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, потупивши нерухоме лице північанки, досі старої діви — виразно кістляве, подовгасте, худорляве, майже чоловіче; на противагу йому, повне тіло виглядало, як ніколи, пухким і по-тваринному м’яким. І мовила — задумливо, безсторонньо, ніби ні до кого не звертаючись: «Сповнилася міра. Навіть нагуляній негритянській дитині. Хотіла б я побачити обличчя — татове й Калвінове. Тепер саме утекти, якщо ти таке надумав». Немовби не прислухалася до свого голосу, не хотіла надавати словам значення: останній спалах упертого напівмертвого літа, на яке непомітно, передвісницею смерті наповзла осінь. «Ось і все, — спокійно подумала вона. — Кінець». Усе, крім чекання, поки мине ще один місяць, щоб остаточно пересвідчитися; вона дізналася від негритянок, що ніколи не можна бути певною, хіба що після чотирьох тижнів. Доведеться чекати ще місяць, споглядаючи на календар. Поставивши позначку в календарі для певності, щоб не було помилки, вона спостерігала з вікна спальні, як проминає цей місяць. Почалися приморозки, перекинуто ще кілька аркушиків, настав і минув позначений у календарі день. Джоанна почекала ще тиждень, щоб з’ясувати остаточно. Не відчувала збудження, не дивувалася. «Ходжу при надії», — спокійно ствердила вона.
«Виїду завтра», — пообіцяв він сам собі того самого дня. «Вирушу в неділю, — подумав. — Почекаю, візьму тижневу платню, а тоді поїду». Крістмас уже заглядав наперед, аж до суботи, розмірковував, куди б поїхати. Увесь цей тиждень не бачився з нею. Сподівався, що дасть йому про себе знати. Коли входив у халупу чи виходив із неї, ловив себе на тому, що відводить очі від будинку, як робив першого тижня, поселившись тут. Крістмас взагалі її не бачив. Час від часу помічав, як негритянки, вбрані у щось несосвітенне на осінню холоднечу, простують протоптаними стежками, входять у дім і виходять із нього. Оце і все. Коли настала субота, він не виїхав. «Зберу стільки грошей, скільки вдасться, — постановив він. — Якщо вона не квапиться мене потурити, то мені й поготів не варто поспішати. Поїду наступної суботи».
Крістмас залишився. Стояла холодна, ясна погода. Лягаючи спати у пронизаній перетягами халупі, загортаючись у бавовняну ковдру, він згадував спальню в будинку, з коминком, з великими стьобаними укривалами. Був близький до того, щоб пожаліти себе, ближчий, ніж будь-коли. «Могла б мені хоча ще одне простирадло передати», — думав він. Міг би й сам собі купити. Однак не купив. І вона не передала. Він чекав. Чекав, як йому здалося, дуже довго. А одного вечора в лютому прийшов додому й побачив на ліжку папірець. Це був лист від неї, майже наказ прийти в будинок цієї ночі. Крістмас не здивувався. Досі ще не бачив жінки, яка, не маючи біля себе чоловіка, не поступилася б, не повернулася б із часом. І тепер знав, що завтра вирушить у дорогу. «Мабуть, саме на це я й чекав, — спало йому на думку. — Чекав, щоб мене виправдали». Переодягнувшись, він поголився. Готувався, як наречений, сам того не усвідомлюючи. На кухні застав накритий стіл, як завжди; за час, що вони не бачилися, ні разу не бувало інакше. Попоївши, Крістмас пішов нагору. Не поспішав. «У нас попереду ціла ніч, — міркував він. — Вона матиме про що подумати сьогодні вночі й завтра, коли застане халупу порожньою». Джоанна сиділа біля вогню. Навіть не повернула голови, коли він увійшов.