— Ну й ну, — сказав він. — Так ось куди ти ходиш щоночі на зальоти. Двері в двері, можна сказати…
Не кажучи ні слова, Крістмас ударив його. Удар вийшов несильний, бо Браун якраз позадкував, невинно й радісно підхихикуючи. Від удару смішок обірвався. Відскочивши, відсахнувшись, Браун зник із снопа світла в темряві, звідки тепер долинав його голос, досі негучний, неначебто й досі з наміром не нашкодити приятелеві в ділі, та тільки вже звучав напружено, здивовано, налякано: «Не бий мене!» Браун був вищий на зріст — довгов’язе тіло, вже карикатурно спотворене втечею, здавалося, от-от розсипеться на друзки й заторохтить об землю, відступаючи від неквапного тихого Крістмасового наступу. Знову пролунав Браунів голос — високий, повен переляку й удаваної погрози: «Спробуй-но ще раз ударити!» Цього разу кулак влучив у плече, коли Браун обертався. Тепер той кинувся навтьоки. Відбіг кроків сто, перш ніж сповільнився й оглянувся. Тоді спинився й розвернувся. «Ти, смердючий жовтопузий макароннику», — сказав він для проби, тут же сіпнувши головою, ніби вимовив це загучно, наробив більше галасу, ніж хотів. З будинку не долинало ні звуку, кухонні двері знову темні, знову зачинені. «Ти, жовтопузий макароннику, — повторив Браун голосніше. — Я тобі покажу, як зі мною зачіпатися». Навколо стояла тиша. Холодно. Він крутнувся й, щось бурмочучи собі під ніс, рушив до халупи.
Повернувшись на кухню, Крістмас навіть не глянув на стіл, де лежала непрочитана записка. Підійшов до дверей, що вели до сходів і житлових кімнат. Став неспішно сходити вгору. Ішов розмірено, побачив двері до спальні, а в шпарині під ними — світло, світло від коминка. Повагом підійшов і взявся за клямку. Відчинив двері й остовпів. Джоанна сиділа за столом, під лампою. Він побачив знайому постать у знайомій простій одежині — одежині, яка виглядала так, ніби її пошили й дали носити чоловікові, зовсім не чепурунові. Угледів голову із сивуватим уже волоссям, туго стягненим тепер у вузол — бридкий, потворний, як наріст на хворій гілляці. Жінка звела голову, й Крістмас зауважив окуляри у сталевій оправі, яких досі ніколи не бачив. Стояв на порозі, досі тримаючись за клямку, й не ворушився. Йому здавалося, що десь ізсередини себе виразно долинають слова: «Треба було тобі прочитати цю записку. Треба було тобі прочитати цю записку». І думав: «Я щось зроблю. Щось зроблю».
Він усе ще чув це, стоячи біля заваленого паперами стола, з-за якого вона не встала, і дослуховувався до жахливих речей, які викладав холодний, спокійний голос, і Крістмасів язик повторював за нею слова, і очі дивилися на розкидані загадкові папери, документи, і думка текла, гладка, лінива й знічев’я зацікавлена: «Що означає цей папір? А цей що?» «До школи», — повторив його язик.
— Так, — підтвердила вона. — Тебе приймуть. У кожній з них. За мій рахунок. Нам навіть не треба буде платити.
— До школи, — повторив його язик. — Нігерської школи. Мене.
— Так. А згодом поїдеш до Мемфіса. Вивчатимеш право в конторі Піблза. Він тебе навчить. Тоді зможеш перебрати на себе всі юридичні справи. Все те, що ось перед тобою. Все, чим досі відав Піблз.
— Вивчати право в конторі нігера-юриста, — сказав його язик.
— Так. А тоді я передам тобі всі справи, всі гроші. Все загалом. А коли потребуватимеш грошей для себе, ти зможеш… зумієш належно повестися. Правники знають, що в такому разі робити, тож… Ти допомагатимеш їм виходити з темряви і йти до світла, і ніхто не матиме права звинуватити тебе, дорікнути тобі, навіть якщо дізнаються… навіть якщо ти не повернеш… таж ти міг би повернути гроші, й ніхто б навіть не довідався…
— Але ж нігерський коледж, нігерський правник… — спокійно мовив його голос. Не заперечував, просто наголошував. Вони не дивились одне на одного. Відколи Крістмас увійшов, Джоанна не звела очей.