— Чи не підвезете мене туди, куди їдете? — запитав. Не сказавши ні слова, вони видивлялися на нього, охоплені німим зачудованим жахом, якого Крістмас не помічав. Відчинивши двері, він вмостився на задньому сидінні.
Та щойно сів, дівчина придушено заскімлила. Ось-ось цей звук набере гучності, коли повідважнішає страх. Авто вже рушило, немов стрибнуло, а юнак, не відриваючи рук від керма, не повертаючи голови, шипів дівчині: «Тихше! Замовкни! Тільки так порятуємося! Ти замовчиш нарешті?!» Крістмас і цього не чув. Сидів ззаду й навіть не гадав, що попереду панує безмежний жах. Ось тільки спало на думку, що надто вже хвацько мчить цей автомобільчик вузьким сільським путівцем.
— Чи далеко веде ця дорога? — спитав пасажир.
Водій відповів йому, назвавши те саме місто, що колись назвав хлопчик-негр пополудні, три роки тому, коли Крістмас уперше потрапив у Джефферсон. Відповів сухо й глухо:
— Хочете туди поїхати, начальнику?
— Атож, — відказав Крістмас. — Так. Так. Годиться. Мені це підійде. Вам туди?
— Звичайно, — сказав юнак порожнім, невиразним голосом. — Куди накажете.
І знову дівчина поруч нього стала приглушено, упівголоса підстогнувати-підвивати, як маленька тваринка. І знову хлопчина засичав на неї, втупившись у дорогу, якою мчав, підстрибуючи, його автомобільчик:
— Тихше! Цс-с-с-с-с. Тихше! Тихше!
Та Крістмас досі нічого не помічав. Бачив тільки дві голови молодих людей, непорушно задивлених на яскраве світло, на яке налітала, погойдуючись, і щезала під колесами стрічка путівця. І на супутників, і на дорогу він дивився без цікавості. Був і далі байдужий, усвідомивши, що юнак уже добру хвилину щось йому каже. Не знав, чи далеко й куди вони заїхали. Тепер хлопчина говорив помалу, повторяючись, старанно добираючи якнайпростіші слова й вимовляючи їх чітко та виразно, ніби мав діло з чужоземцем:
— Послухайте, начальнику. Я тут зверну. Це найкоротший шлях. Виїдемо на кращу дорогу. Я поїду навпростець. Тут можна це зробити. На кращу дорогу. Так можна буде скоріше дістатися. Розумієте?
— Гаразд, — відповів Крістмас. Машина мчала, підскакуючи, вигойдуючись на поворотах, злітаючи на узвозах і провалюючись на спусках, немовби під нею розступалася земля. Стовпи з поштовими скриньками влітали у світло фар й, промайнувши, лишалися позаду. Час від часу авто проминало темний будинок. Юнак знову обізвався:
— Ось цей поворот, про який я казав. Саме тут. Я тут зверну. Це не означає, що з’їжджаю з дороги. Я просто беру навпрошки, до кращої дороги. Розумієте?
— Гаразд, — сказав Крістмас. А тоді ні з того ні з сього спитав: — Ви, мабуть, десь тут живете.
Тепер заговорила дівчина. Крутнувшись на сидінні, показала лице, сіре від тривоги й страху, сліпого щурячого відчаю.
— Так! Тут! — вереснула вона. — Ми обидвоє! Он там! А коли мій тато і брати…
Крістмас побачив, що юнак затиснув їй рот, а дівчина обіруч шарпає за зап’ясток. Під долонею придушено булькотів її голос. Крістмас подався вперед.
— Тут, — сказав він. — Тут вийду. Тут можете мене висадити.
— Догралася! — тонко, розпачливо й нестямно крикнув хлопчина. — Якби ти мовчала…
— Спини машину, — сказав Крістмас. — Я не зроблю вам нічого лихого. Просто хочу вийти.
Знову машина різко загальмувала, припавши на колеса. Двигун і далі гуркотів, авто рвонуло вперед раніше, ніж Крістмас встиг зійти з приступки. Довелося зіскочити й пробігти кілька кроків, щоб утриматися на ногах. При цьому щось тверде й важке торохнуло його по стегні. Автомобіль гнав на граничній швидкості, зникав. З нього долинало пронизливе виття дівчини. Нарешті щез. Запала темрява, осіла вже не відчутна на дотик пилюка, запанувала тиша під літніми зорями. Удар по стегні давався взнаки, і допіру тепер Крістмас зауважив: те, що вдарило, стискає права рука. Звівши її, Крістмас побачив, що в ній — старовинний важкий револьвер. Не усвідомлював, що тримає цю зброю, не пам’ятав, як і навіщо взяв її. Та вона була тут. «А я помахав водієві правою рукою, — подумав він. — Не дивно, що вона… вони…» Замахнувся, щоб кинути револьвер. Тоді передумав, засвітив сірника й оглянув зброю у кволому мертвотному світлі. Сірник догорів і згас, але Крістмас, здавалося, й досі бачив цю старовинну річ із двома зарядженими камерами. По одній цокнув курок і не дав пострілу, а по другій мав цокнути. «Для неї і для мене, — сказав він. Рука розмахнулась і кинула. Чути було, як затріщало в кущах. Знову стихло. — Для неї і для мене».