Розділ 13
Не минуло й п’яти хвилин після того, як селянин помітив пожежу, а люди вже почали збиратися. Декотрі з них, що їхали возами до міста провести суботній день, теж приставали. Ті, що жили по сусідству, приходили пішки. То був закуток негритянських хиж, спустошених, виснажених полів, де цілий гурт нишпорок не нашукав би й десяти осіб — чоловіків, жінок і дітей разом узятих, а однак тут ось уже півгодини немов з-під землі поставали люди — гуртами й групами, то поодинці, а то всією родиною. Ще одні наввипередки гнали сюди на машинах із міста, бекаючи клаксонами. Приїхав з ними також окружний шериф — огрядний врівноважений, добродушний з лиця чоловік гострого, хитрого розуму — й розштовхав ґаволовів, що збилися навколо тіла на покривалі й видивлялися тупо, з тим дитячим зачудуванням, із яким дорослі споглядають свої непозбувні портрети. Зібралися тут білі бідняки, було кілька янкі, ба навіть південців, які, поживши на півночі, розмірковували вголос: еге ж, це прикметний злочин, на такий піде не те що хтось там із негрів, а все негритянське кодло. І знали, і вірили, і надіялися, що жертву ще й зґвалтували: принаймні раз, перш ніж перерізати горло, і принаймні раз, уже перерізавши. Шериф підійшов, глянув і наказав забрати тіло, сховати бідолашну від цікавих очей.
Тепер тут не було на що дивитися, хіба на місце, де лежало тіло, та на пожежу. А невдовзі ніхто вже не міг пригадати, де, на якому клапті землі було покривало, так що залишилось одне видовище — пожежа. Ото й витріщалися на вогонь, — з тим самим тупим отетерілим зачудуванням, яке пронесли з собою із прадавніх смердючих печер, де народилося знання, — немовби ніколи не бачили ні смерті, ні вогню. І ось під’їхала пожежна машина — хвацько, галасливо, із дзвоном і свистками. Нова, червона, позолочена, із ручною сиреною та золотистим дзвоном самовпевненого, гордовитого, зухвалого тону. Чоловіки та юнаки без капелюхів висіли на ній, нехтуючи, наче мухи, закони фізики. Машину обладнано механічними драбинами, що, немов шапокляки, від дотику руки вискакують на недосяжну висоту; ось тільки нíкуди їм тут вискакувати. Були також пожежні рукави, скручені в чистенькі, неторкані ще кільця, які нагадували рекламу телефонного трасту в популярних журналах; та тільки не було на що їх почепити й нiчого помпувати ними. Отож чоловіки без капелюхів, покинувши перед тим прилавки і конторки, зіскочили з машини, ба навіть той, що крутив ручку сирени. Вони теж підійшли, і їм показали кілька місць, де нібито лежало покривало, і деякі з цих людей, уже з пістолетами в кишенях, завели мову про те, щоб когось скарати на смерть.
Але не було нікого підхожого. Міс Берден жила так тихо, дбаючи про свої справи, що залишила місту, де народилась, і жила, і вмерла чужоземкою, чужинкою, своєрідний спадок — подив і образу, а за таке, хай навіть наостанок, вона подарувала городянам розкішну м’ясну поживу для душі — майже римське видовище, її ніколи не простять, не дадуть їй, мертвій, спокою. О ні! Спокій — це не дуже часта річ. Отож вони товпилися, збивалися в гурти, вірячи, що вогонь, кров і тіло, яке згинуло три роки тому й тільки-но повернулося до життя, волають про помсту. І не вірили, що несамовитий захват полум’я і нерухомість тіла — це підтвердження того, що досягнено просторів поза людським болем і злом. О ні! Бо приємніше вірити у щось інше. Ще краще, ніж полиці та прилавки, повні давно знаних речей, які власник надбав не тому, що прагнув їх, милувався ними, тішився з володіння, а просто для того, щоб затуманити, обманути покупців і збути ці речі з баришем; на ще не проданий товар, на людей, що могли б його купити, але ще цього не зробили, власник поглядає зі злістю, а то й з образою, а то й з відчаєм. Ще краще, ніж затхлі кабінети, де вичікують правники, причаївшись серед привидів старої брехні й похоті, де чекають лікарі з гострими ножами та ядучими ліками й втовкмачують пацієнтові, сподіваючись, що той повірить, не заглянувши в друковані вказівки, буцімто ці медики тільки для того й працюють, щоб кінець кінцем зі своєї доброї волі залишитися без роботи. Приходили також жінки — нероби в яскравому, а дехто і в похапцем накинутому одязі, з потайним пристрасним блиском в очах і з даремно розімлілими бюстами (цим жінкам завжди була миліша смерть, ніж спокій), щоб у безнастанному гулі «Хто вбив? Хто це зробив?» виклацувати, мов на машинці, безліччю твердих каблучків щось на кшталт «Він і досі на свободі? Ах! І досі не спіймали? І досі?»
Шериф теж видивлявся на вогонь із здивуванням і досадою, бо не було як оглянути місце злочину. Ще не усвідомив, що досаду викликала людина. Завинив вогонь. Здавалося, що для цього він самозародився. Здавалося, ось клубок усіх передумов і причин того, що шерифові предки прожили досить довго, аби пустити його на світ, стали до змови зі злочином. Отож урядовець походжав, спантеличений і роздратований, навколо цього монумента недбальству, забарвленого надією й крахом, аж поки підійшов помічник і доповів: у халабуді неподалік будинку він виявив сліди того, що хтось у ній недавно перебував. І відразу ж селянин, який перший зауважив пожежу (ще не дістався до міста; його підвода не проїхала ані дюйма з місця, де він зліз із неї дві години тому, а тепер сновигав поміж людей, розпатланий, вимахуючи руками, з отупілим, змученим, розпашілим лицем, охриплий мало не до шепоту), згадав, що коли він увірвався в будинок, там був чоловік.