Світало, коли це ополчення добралося до халупи за холодними головешками та попелом, що залишилися від будинку. Пси-шукачі, чи то осмілівши від сонячного світла та тепла, чи то перейнявши напружене збудження від людей, біля халабуди стали гавкати й рватися з повідків. Шумно нюшачи, подих у подих, вони взяли слід і повели чоловіка, що тримав смики. Пробігши зо сто ярдів, спинилися, стали завзято рити землю й випорпали ямку, в якій хтось закопав недавно спорожнені консервні бляшанки. Гуртом собак відтягли звідти. Відвели від хижі й ще раз відпустили. Якусь хвилину пси метушилися, скиглили, а тоді знову рвонули, висолопивши язики, пускаючи слину, тягнучи й волочачи за собою людей, що бігли й матюкалися, аж поки повернулися до халупи. Там шукачі, упершись лапами, задерши голови й закотивши очі, залилися дзявкотом на розчахнуті навстіж двері — палко й самозречено, як два баритони в італійській опері. Собак посадили в авто, відвезли до міста й там нагодували. Коли їхали через майдан, у церквах розмірено й мирно бамкали дзвони, а вулицями статечно простували добропорядні люди під парасольками, з Бібліями та молитовниками в руках.
Цього вечора до шерифа завітав сільський хлопчина з батьком. Хлопець розказав про те, як у п’ятницю вночі їхав машиною додому і як його за милю-дві від місця злочину зупинив чоловік із пістолетом. Боячись пограбування, а то й смерті, юнак вирішив перехитрувати цього попутника — приїхати на своє подвір’я, а там вискочити з машини й гукнути на допомогу, але той щось запідозрив, наказав спинити авто й вийшов.
Батько поцікавився, скільки їм припаде з тисячі доларів.
— Зловіть його, тоді побачимо, — відповів шериф.
Отож розбудили собак і посадили їх в іншу машину. Хлопець показав, де вийшов той чоловік. Псів пустили, ті тут же кинулися до лісу й, маючи безпомильне чуття на метал, майже зразу знайшли револьвер, заряджений двома кулями.
— Старовинний, капсульний, ще з часів Громадянської війни, — зауважив помічник. — Один капсуль надбитий, але трапилася осічка. Як гадаєте, що він цим робив?
— Спустіть псів, — звелів шериф. — Може, їм повідки заважають.
Так і зробили. Звільнившись, собаки заблукали. Не люди їх загубили, а навпаки. Опинилися за струмком, за грядою, їх було добре чути. Уже не гавкали, як раніше, — гордо, упевнено й, напевно, із задоволенням. Тепер вони вили — протяжно й безнадійно, а люди безперестанку гукали їх. Але тварини, очевидно, не чули закликів. Можна було розрізнити два голоси, однак здавалося, що подзвінно, принижено виє одна горлянка, немовби пси затаїлися один біля другого. Трохи згодом такими їх і знайшли — скуленими в рові. На той час їх голоси нагадували дитячі. Залишившись там, люди сиділи навпочіпки, поки розвиднілося й стало можливо відшукати дорогу до машин. Прийшов понеділковий ранок.
Спека набрала сили в понеділок. Уночі у вівторок пітьма після жаркого дня задушлива, непорушна й гнітюча. Увійшовши в дім, Байрон одразу відчуває, як його ніздрі біліють і натягуються від густих затхлих випарів житла, в якому порядкує чоловік. А коли підходить Гайтавер, запах пухлого немитого тіла й несвіжої білизни — цей дух невибагливого висиджування в чотирьох стінах, застояної надваги без купелі — перебиває всі інші відчуття. Входячи, Байрон думає, як звик був: «Це його право. Таке, може, й не по мені, а йому в самий раз, це його право». І згадує, як колись він, здавалося, знайшов відповідь, немовби в напливі натхнення, осяяння: «Це дух чесноти. Звичайно, він тхне нам — таким поганим і грішним».
Вони сидять навпроти в кабінеті, поміж них стіл і засвічена лампа. Байрон знову нерухомо сидить на твердому стільці, похнюпивши голову. Веде річ стримано, вперто, як той, хто розповідає щось не тільки неприємне, але ще й таке, що не викликає довіри.
— Я шукаю для неї інше помешкання. Таке, щоб можна було побути на самоті. Де б вона могла…
Гайтавер дивиться на його похилене обличчя.
— Навіщо їй переїжджати? Їй же там зручно, а якщо треба буде допомогти, то жінка поруч.
Гість не відповідає. Непорушно сидить, потупившись, його лице спокійне, вперте. Дивлячись на нього, господар думає: «Це тому, що так багато трапилося. Забагато. Ось у чому річ. Людина робить і породжує набагато більше, ніж може чи мусить витримати. Ось так і дізнається, що може витримати все. Саме так. У тому-то й жахіття, що вона може витерпіти все, все». Він спостерігає за Байроном.