— Чи тільки через місіс Бірд їй треба переїхати?
Байрон досі не підводить очей, говорить тим самим спокійним упертим тоном:
— Вона потребує такого помешкання, що нагадувало б їй рідний дім. Не дуже й багато часу залишилося, а в пансіоні, де, вважай, самі чоловіки… Їй потрібна кімната, в якій було б спокійно, коли надійде час, в яку не заскочить зопалу з коридору якийсь там торговець кіньми чи присяжний засідатель…
— Розумію, — мовить Гайтавер, споглядаючи Байронове обличчя. — Ви хочете, щоб я взяв її сюди. — Гість намагається вставити слово, але той веде далі холодним, рівним тоном: — Так не годиться, Байроне. Якби тут була інша жінка, жила б у цьому домі… Мені соромно, бо ж тут стільки вільного місця і так спокійно… Зрозумійте, я ж про неї турбуюся. Не про себе. Мені байдуже, що там гадатимуть і говоритимуть про мою особу.
— Я не просив цього. — Байрон не підводить очей. Відчуває, що на нього дивляться. І міркує: «Оце ж він і думає. Знає, що я не те мав на увазі. Це він просто так сказав. Знаю, що він гадає. Такого я й сподівався. Зрештою, з якої речі йому думати інакше, ніж інші люди, хай навіть і про мене?» — Та ви, мабуть, розумієте це.
Напевно, Гайтавер усе тямить. Та Байрон ані погляду не кине, щоб пересвідчитися в цьому. І далі, втупившись у підлогу, говорить занудним, безбарвним голосом, а пастор за столом навпроти сидить, випроставшись, наче під лінійку, й дивиться на вихудле, бите негодою, просвітлене тяжкою працею обличчя.
— Не хочу вплутувати вас в оте все. Це не ваш клопіт. Ви ж її навіть не бачили, та й, мабуть, не побачите. Либонь, і його теж не бачили, то й не знатимете, в чому річ. Я просто подумав собі, що… — Голос змовкає. Через стіл на співрозмовника дивиться випростаний священик. Вичікує, не пропонує допомогти. — Коли йдеться про те, чого не варто робити, то, звичайно, можна самому собі дати раду й пораду. Та коли дійде до діла, то варто прислухатися до всіх порад. Я й не гадаю вплутувати вас у цю справу. Можете не хвилюватися.
— Здається, я розумію, — озивається Гайтавер, спостерігаючи за похиленим лицем. «Я вже за межею життя, — розмірковує він. — Ось тому не буде жодної користі з того, що я втручатимусь, пхатиму носа. До нього все одно не дійдуть мої слова, як і до цих чоловіка та жінки (еге ж, як і до цієї дитини), хай навіть я спробую повернутися до життя». — Але, як ви сказали, ця жінка знає, що батько дитини — тут.
— Так, — замислено каже Байрон. — Я гадав, що там, на фабриці, мені аж ніяк не випаде зашкодити чоловікові, чи жінці, чи дитині. А вона тільки-но прийшла, і я геть усе їй виляпав.
— Я не про те. Тоді ви самі не знали, в чому річ. Ідеться про всю решту. Про батька дитини й цього, як там його… Минуло три дні. Вона б так чи сяк дізналася, незалежно від того, сказали б ви їй чи ні. Досі вона неодмінно довідалася б.
— Про Крістмаса. — Байрон не підводить голови. — Я вже нічого не сказав після того, як вона запитала про білий шрамчик біля рота. Того вечора, коли ми йшли до міста, я весь час боявся, що вона поспитає. І все заводив різні балачки — про всяку всячину, аби тільки не дати їй порозпитувати. Гадав собі: не допущу того, щоб виявила, що він не тільки втік і покинув її в біді, але ще й ім’я змінив, аби його не знайти, що тепер, коли нарешті знайшла того нікчему, він ще й бутлегер на додачу, — а вона вже все це знала. Вже знала, що він лайдак, — розмірковує й сам собі дивується він. — Мені не довелося ні приховувати правду, ні гладко брехати. Вона неначе заздалегідь знала, щó я скажу і в чому збрешу. Здавалося, сама досі все обмізкувала і вже наперед не вірить у це, хоч я ще й словом про ту справу не обмовився, і вважає, що так має бути. А однак якась її частина знала правду, цю частину я нізащо не обманув би… — Байрон затинається, шукає відповідних слів, випростаний співрозмовник за столом дивиться на нього й не квапиться допомогти. — Немовби вона поділена надвоє і одна з тих частин знає, що він негідник. А друга частина вірить: коли в чоловіка і жінки має бути дитина, то Господь подбає, щоб вони були разом, коли надійде час. Що Бог опікується жінками й захищає їх від чоловіків. А якщо Всевишній не бачить потреби в тому, щоб поєднати, стулити ці дві половинки, то я й поготів цього не робитиму.
— Це дурниці, — каже Гайтавер, дивлячись через стіл на нерухоме, вперте, аскетичне лице — лице відлюдника, що довго жив у пустищі, де піщані бурі. — Їй належить зробити одне-єдине — повернутися в Алабаму. До своїх родичів.