— Отже, вона так вирішила, й ви її не стримуєте. Не хочете стримувати.
Байрон не підводить очей.
— Якоюсь мірою це і є його оселя. Кращої й ріднішої він, либонь, ніколи в житті не матиме. Браун — це ж Лінин…
— Сама-одна в цій халупі, а дитя ось-ось народиться. Найближче житло — кілька негритянських хиж за півмилі звідти. — Гайтавер спостерігає за Байроновим обличчям.
— Я про це подумав. Є спосіб зробити так, що…
— Який спосіб? Що ви можете зробити, щоб належно заопікуватися нею?
Байрон не відразу відповідає, не підводить очей. Коли озивається, в голосі чути впертість.
— Дещо можна й потайки робити, причому на користь, а не на зло, отче. Байдуже, як на те люди дивитимуться.
— Я не вважаю, Байроне, що ви здатні на щось дуже погане, хай там як його сприймають люди. Та чи візьмете на себе сміливість сказати, до яких меж простирається зло й де починається його подоба? Де саме спиняється зло між своїм ділом і подобою?
— Я нездатен на погане, — відказує Байрон. Злегка поворухнувшись, говорить так, ніби теж тільки-но прокинувся. — Сподіваюся, що нездатен. Стараюся робити слушно, на власний розсуд.
«Ось тут, — думає Гайтавер, — він уперше збрехав мені. Чи взагалі будь-кому — жінці, чоловікові, й собі зокрема. — Дивиться через стіл на вперте, непоступливе, спокійне лице, що й досі не повернулося до нього. — А може, це й не обман, якщо Байрон не тямить, що обманює сам себе?»
— Гаразд, — каже він з якоюсь удавною різкістю, що не пасує його обличчю з обвислим підборіддям і чорними очницями. Отже, все вирішено. Ви відведете її до цього житла, подбаєте, щоб їй було зручно, щоб її не турбували, поки все скінчиться. А тоді скажете цьому… як його… Банчу… Брауну, що вона там.
— І він накиває п’ятами, — докидає Байрон. Не підводить очей, а все ж здається, що його пойняла хвиля тріумфування, радощів, яку він не встиг приховати й стримати, а тепер уже й намагатися запізно. Якусь мить він і не старається опанувати себе. Відкинувшись на твердому стільці, вперше кидає погляд на священика — упевнений та сміливий. Той дивиться співрозмовникові у вічі.
— Невже ви хочете, щоб він так учинив? — питає Гайтавер. Вони сидять у світлі лампи. Крізь відчинене вікно напливає гаряча безмежна тиша бездиханної ночі. — Подумайте, що ви робите. Намагаєтеся стати між чоловіком і жінкою.
Байрон опанував себе. На обличчі вже немає тріумфу. Однак він невідривно дивиться на старшого чоловіка. Напевно, хоче й голос опанувати. Але ще не може.
— Вони ще не одружилися, — заперечує він.
— Вона теж так вважає? Гадаєте, що й вона так скаже? — Вони дивляться один на одного. — Ой, Байроне, Байроне. Що таке кілька промимрених слів Богові порівняно з тривкістю жіночої натури? Порівняно з цією дитиною?
— Ну, він ще, може, й не втече. Якщо дістане цю винагороду, ці гроші. На тисячу доларів так, мабуть, налигається, що на все буде здатен — навіть одружитися.
— Ой, Байроне, Байроне.
— А що ж тоді, по-вашому, нам… мені робити? Що ви порадите?
— Виїхати. Покинути Джефферсон. — Вони дивляться один на одного. — Ні, — веде далі Гайтавер. — Ви не потребуєте моєї допомоги. Вам уже допомагає хтось сильніший за мене.
Якусь мить Байрон мовчить. Вони невідривно дивляться один одному у вічі.
— І хто ж це?
— Диявол, — відповідає пастор.
«Диявол і про нього піклується, — думає Гайтавер. Він на півдорозі до свого дому, на передпліччі тримає наладований на ринку кошичок. — І про нього теж. І про нього теж», — снується гадка на ходу. Спекотно. Він зодягнений у сорочку й чорні штани, високий, тонконогий, з худими, кістлявими руками й плечима, з пухлим обвислим животом, неначе протиприродно вагітний. Сорочка біла, але несвіжа. Комірець зашмульганий, як і недбало зав’язана біла батистова краватка, на щоках дво- чи триденний заріст. Панама засмальцьована, з-під крис звисають береги й ріжки брудного носовичка, піддягнутого через спеку. Священик побував у місті, куди двічі на тиждень ходить на закупи. Там він, худий, безформний, із сивим заростом, в окулярах, за якими розпливаються темні очі, з траурними нігтями, зі смердючим духом малорухомого й немитого чоловічого тіла, увійшов у пахучу, повну всякого добра крамничку, де звик купувати й розплачуватися готівкою.
— Нарешті знайшли слід цього нігера, — сказав власник крамниці.
— Негра? — перепитав Гайтавер. І завмер, не донісши решту до кишені.
— Та цього вбивці-недоумка. Я завжди казав, що з ним щось не те. Що він не білий. Що є в ньому щось дивне. Але людям нічого не втовкмачиш, аж поки…