— Це я, отче, — обзивається Байрон.
— Я впізнав вас. Хоча цього разу ви не спіткнулися на долішній сходинці. Не раз і не два ви, Байроне, бували в цьому домі, але донині не траплялося так, щоб ви не спіткнулися на ній.
Ось із такої зауваги зазвичай починалися Байронові відвідини. Ледь поблажливий, жартівливий і теплий тон, щоб гість почувався як удома, ну а в гостя — по-селянському незграбний, сором’язливий, що позначає поштивість. Інколи Гайтаверові здавалося, що він втягує Байрона в оселю розрахованим вдихом чистого повітря, неначе на гостеві — вітрило.
Але цього разу гість заходить, не дочекавшись, поки господар виголосить звичну заувагу. Входить одразу ж, із цим новим виразом на обличчі — чимсь середнім між самовпевненістю й зухвалістю.
— Гадаю, вам ще більше не подобатиметься, що я не спотикаюся, ніж навпаки, — відповідає Байрон.
— Це, Байроне, сподівання чи погроза?
— Я не хотів погрожувати.
— Ага, — мовить Гайтавер. — Іншими словами, ви не обнадіюєте. Що ж, принаймні застерегли мене. Засторогу я відчув, як тільки побачив вас у світлі ліхтаря. А однак щось та й хочете розповісти. Про те, що ви вже вчинили, не вважаючи за потрібне спершу порадитися зі мною.
Вони йдуть до кабінету. Байрон зупиняється й, повернувши голову, дивиться знизу на пасторове обличчя.
— Отже, ви знаєте, — каже він. — Ви вже чули. — І, хоч не відвернувшись, але вже не дивлячись на співрозмовника, веде далі: — Що ж… Так, людям роти не зав’яжеш. Особливо жінкам. Хотів би я знати, хто вам це повідомив. Не те щоб я соромився. Не те щоб хотів приховати це від вас. Я сам сказав би вам, коли спромігся б.
Вони стоять під самими дверима освітленої кімнати. Гайтавер помічає в Байронових руках пакети та пакуночки. Виглядає на те, що з харчами.
— Що? — питає він. — Що ви мали мені сказати? Але прошу, заходьте. Напевно, я вже й сам знаю, в чому річ. Однак хочу бачити ваше обличчя, коли ви скажете це мені. Я теж застерігаю вас, Байроне.
Вони входять в освітлений покій. У пакетах бакалія. Сам господар дуже багато таких купував і носив, тут годі помилитися.
— Сідайте, — запрошує він.
— Ні, — відповідає Байрон. — Я зайшов на хвилинку. — Стоїть, розважний, стриманий, усе ще з цим виразом співчуття й водночас рішучості без самовпевненості, виразом переконаності без настирливості. Так виглядає той, хто лаштується вчинити щось таке, чого близька, дорога людина не зрозуміє і не схвалить, але сам він вважає це правильним, знаючи, що вона ніколи на таке не пристане. — Вам це не сподобається. Але нічого іншого тут не вдієш. Я б хотів, щоб і ви так вважали. Та, мабуть, ви не зможете. І на тому край.
Сівши, Гайтавер понуро дивиться на нього через стіл.
— Що ви зробили, Байроне?
Байрон навіть говорить по-новому: коротко, стисло, не затинаючись, кожне слово має значення.
— Я відвів її туди сьогодні ввечері. А перед тим усе підготував, прибрав халупу. Ліна вже влаштувалася. Сама цього хотіла. Ліпшої й ріднішої домівки цей Браун ніколи в житті не мав і не матиме. Як на мене, вона має право там мешкати, тим більше, що власника поки що нема на місці. Забарився деінде, так би мовити. Знаю, що вам це не до вподоби. Можете назвати безліч причин, причому слушних. Скажете, що це не його хижа, тому й не годиться їй там селитися. Гаразд. Може, й так. Але ж на весь штат, ба й на всю країну не знайдеш нікого, хто міг би ствердити, що Ліна не має права жити в цій халупі. Скажете, що в її стані має бути якась жінка поруч. Гаразд. Є там негритянка, вже в літах, отож розсудлива, і живе за якихось двісті кроків. Її можна буде покликати, не встаючи зі стільця чи ліжка. Скажете: але ж вона не біла. А я спитаю вас: чим їй зарадять білі джефферсонівські жінки, коли почнуться перейми, якщо вона ще й тижня не пробула в місті, якщо ще й десяти хвилин не побалакає з будь-якою жінкою, а та вже знає, що ця вагітна — незаміжня й не вийде заміж, поки той мерзотник ходить по землі, поки час від часу щось про нього чує? Чи багато помочі вона дочекається від отих білих пань, коли конче треба буде? Вони, звісно ж, подбають про постіль, щоб було на чому лежати, і про чотири стіни, щоб не на вулиці родити. Не про те мова. Гадаю, можна вибачити комусь, хто скаже: мовляв, вона не заслужила понад те, адже ж нагуляла черево поза чотирма стінами. Але ж не дитина вибирала… А навіть якби й вибирала, то хай мені грець, якщо будь-який бідолашний малюк, наткнувшись на те, що чекало його в цьому світі, не заслуговує чогось більшого… не заслуговує чогось кращого, ніж… Мабуть, ви мене розумієте. Либонь, ви й самі б так сказали.