— Як вважаєте, чому псується світ, дядьку Лагода?
— Ти між волхвами жив — тобі видніше… Але псується таки.
В морі захопила лодію буря. Дві доби гнав їх вітер кудись на захід, втратила «Либідь» вітрило з ликом Дажбожим, мачту довелось віддати хвилям, а веслярі лиш намагались втримати кораблика свого, аби не перекинутися. Їли розмоклі солоні сухарі, та й то похапцем. До стерна кермового, місця найважчого, ставали по черзі. Велимир меча батькового припнув собі за спину, хоча скинув і чоботи, і сорочку на випадок, якщо доведеться тонути. Лагода проревів охриплим басюрою:
— Сорочку зняв — меча зоставив, кістко вояцька! Люблю таких!
Лагода та його гребці не втрачали духу, бо не вперше були в такій пригоді, а Велимиру від страху перед шаленим морем тьмарилось в очах. Однак, тримався юнак, сам себе підбадьорюючи та шепочучи всі молитви, які тільки міг пригадати.
Третього дня увійшла лодія в туман. Вітер трохи ущух, веслярі перепочили. Лагода говорив впевнено:
— Десь поруч — Шеланн, а це Ересунн… Далеко нас занесло. І то Богам дякуючи, мені раз було — мандрував нехотячи трохи не до Ісландії.
Велимир стояв якраз біля стерна і перший побачив багряний зблиск в туманних пасмах. Наче драконове око…
«Стережись багряного ока» — майнуло в голові, і тут лодію закрутила сильна течія, а туман трохи порідішав, і вже не тільки Велимир, всі інші побачили, що несе їх на скелі.
— Стережи-ись!
А багряним світлом блимав маяк.
Лагода рявкнув коротку команду, лодія черкнула скелю, ламаючи весла, але проскочила таки, пройшла, та попереду, біля ослизлого каміння, вода шумувала, як у казані, «Либідь» знову вдарило, на цей раз кормою — і Велимир, не втримавшись, полетів у хвилі.
Та сама течія, що погубила «Либідь», врятувала життя стерновому. Покрутила, вдарила об каміння, і ледь живого вижбурнула на пологий берег нижче скель.
Лежить Велимир, і ввижається йому, що вдома він, а поруч вештається по хаті Сіньотлі та щось воркоче по-своєму.
Трохи знає данську Велимир, але не може розібрати слів, лише голоси різкі, та мова наче схожа на ту, якої вчив його раб довгими зимовими вечорами.
«Один — то Сіньотлі, а решта де ж взялася?»
Знову туманом застилає очі, і несеться лодія просто на багряний вогонь…
— Стережи-ись!
Очі розплющує, врешті, Велимир, — немає ні хвиль, ні «Либіді».
Льох — не льох, пивниця — не пивниця… Вікна вузесенькі — під самою стелею. Під спиною — в'язка соломи. Меча нема, лише пруги червоні там, де вп'ялися у тіло ремені піхов. На правому боці — величезний синець, плече обдерте до крови, але ребра, здається, цілі, руки, ноги, голова — також…
«І куди ж це я потрапив в лиху годину?»
Важко думається Велимирові, але думати треба… Земля ця — напевно данська, льох — пивниця заможного бонда, а то і ярла. Занедбана пивниця, бо в кутку лежить лише кілька порожніх діжок. Подальша доля Велимирова в руках хазяїна льоху. Відпустить, чи забажає викупу, а чи звелить вдягти на несподівану здобич нашийника та приставить до роботи — молодий, здоровий раб в хазяйстві не зайвий.
Та тільки він, Велимир, не Синьотлі, аби скніти у рабстві. Смерть або втеча — два шляхи для бранця, і обидва ведуть на волю…
Рипнули двері, з них здоровило якийсь в шкіряній безрукавці варкнув данською:
— Виходь…
І вийшов Велимир на замкове подвір'я. Зліва — служби якісь: загороди, хатинки челяді, десь рохкають свині…
Це, очевидячки, задній двір. Над головою нависла кам'яна галерія, попереду — масивна стіна панського будинку. Здоровило провів Велимира дверима до великої залі, де нема нікого, лише стіл та лави, та зброя на стінах.
Далі — дверцята, за ними сходи… Сходи ведуть до покоїку, гарно вбраного, з витканими шпалерами на стінах. У вузеньке вікно просочується подих моря.
У різьбленому кріслі з високою спинкою сидить чоловік. На ньому синій камзол з рубчастого оксамиту, а на плечі недбало накинуто червоного плаща з руянської тканини.
Лице у чоловіка округле, трохи не ніжне; на впертому, різкому для такого лиця підборідді — ямочка. Чорне хвилясте волосся забрано в хвіст.
Чоловік в плащі мовчки дивиться на Велимира темно-синіми уважними очима, і юнак чомусь пригадує людей з острова Ерін що рік тому прибули до Аркони ворожити на долю.
Не схожий хазяїн замку ні на данця, ні взагалі на сканда. Чимось він Велимиру навіть подобається, і руянець наважується розпочати розмову.
— Чи не підкаже вельможний ярл розбиткові, що це за земля?
— Це острів Шеланн, а замок Фенгонборг, — відповідає чоловік у плащі, - але тут запитую я. Відповідай правдиво і швидко. Хто ти є?
— Велимир, син Величара…
— Ободрит?
— Ні, я з Руяну. По вашому — Рюген. Аркона.
— Отже, ти поганин, — робить висновок ярл, і Велимир відповідає:
— Мій Бог — Світовид…
— Як сюди потрапив? — продовжує допитуватись данець.
— Лодія налетіла на скелі.
— Йшли розбійничати?
— Торгувати.
— Ти — торговець? — мружить ярл насмішкувато сині свої очі.
— Охоронець товару.
Данець гмикає і каже:
— Однак, ти дорожиш зброєю…
Очі Велимирові давно вже прикуті до столу перед ярлом. Там лежить меч батька Величара…
— Добра зброя, — звільна говорить данець, — занадто добра для славина. З вашого люду — кращі раби, аніж воїни. До речі, де ти вчився нашої мови?
Велимир зрозумів образливий натяк і відповідає лагідно:
— Від свого раба-данця… З данців добрі раби. Слухняні…
Ярл мусив би вибухнути гнівом, але він мовчить. Сині очі вп'ялися в лице Велимирове, наче вишукуючи знайомих рис.
— Хто твоя мати? — раптом запитує данець, і Велимир відповідає ледь здивовано:
— Дивина, жриця…
— Як, кажеш, її звали?
— Дивина…
— Коли вона померла?
— Була жива, як виходив я в море, — говорить Велимир, ще більше чудуючись.
— Вона… бувала в Данії?
— Була у полоні, - неохоче відповідає юнак, — у ваших… Два роки. Я тоді ще дитям був.
Лице ярла — мокре від поту. Він говорить, наче сам до себе:
— То вона жива… Жива… І це її син… А я не повірив Хальфдану…
Питання чудернацькі розтривожили Велимира, і він переходить до діла:
— Що хоче хазяїн Фенгонборгу за мою волю?
В очах данця — божевільні вогники…
— Волю? — питає він, — і ти хочеш волі, сину Дивини? Та від сьогоднішнього дня — ти є моїм рабом, хлопче з Рюгену, і вона, відьма з Аркони, ніколи не побачить сина! Того сина, що любіший їй від мого!
— Не знаю, до чого тут моя мати, — різко говорить юнак, — але я народився вільним і помру вільним, і це так само вірно, як те, що мій Бог — Світовид!
- Ідол з Аркони тобі не допоможе, — озивається данець з лиховісною посмішкою, що викривила красиве обличчя, — надто як ти потрапив до Гаральда Скаженого Вовка… Коритись же я тебе навчу. Гей, там! Візьміть цього раба і вдягніть на нього нашийник!
Та Велимир уже давно насторожі, надто ж як почув ім'я ярла. Коли знайомий уже здоровань у безрукавці та ще один заходять до покоїку, юнак відстрибує вбік і хапає важкеньку дубову лаву, що стоїть під стіною.
Вояки добувають з піхов мечі, але Велимир розмахується лавою і опускає її на того, хто поближче. Краєчком ока помічає збоку дверцята, що раптово розчахуються… Ще один ворог?
Та в дверях стоїть невеличке хлоп'я, крихке і тендітне. Голова на тонкій шийці наче аж хилиться під вагою пишного русявого волосся.
— Батьку!
Лице ярла, що з хижим усміхом спостерігає за Велимиром, блідне від ляку:
— Хальфдане, назад!
Велимир миттєво оцінює ситуацію, кидає лаву і хапає хлопця, затуляючись ним, як щитом.
— Мого меча, ярле!
Данець, зціпивши зуби, шпурляє йому меча. Велимир підхоплює зброю лівицею і пірнає в прочинені двері, не випускаючи хлопця з обіймів.
За дверима — півтемний коридорчик, в кінці ще одні двері, ледь відхилені. Велимир вбігає до кімнати, швидко обдивляється довкола і задвигає засув на важких дверях.