На горищі були ще одні двері, теж із широкими щілинами – ті, від яких донизу на вулицю збігали залізні східці. Від тих надвірних дверей дув сильний протяг, а Наталка була зовсім роздягнута й не мала у що замотатися, через те кожного разу мерзла, аж синіла.
Так тривало більше місяця, і сиділа б вона, може, на тому горищі ще й довше, якби не застудилася та й не попала до лікарні.
Як ще перед лікарнею почала Наталка в садочку натужно й голосно кашляти, то вихователька їй пригрозила:
– Ти дивись, Наталко, мамі про покарання на горищі не кажи! Пам’ятаєш нашу умову?
– Пам’ятаю… – Наталка дуже боялася, щоб через неї між батьками не було сварки.
– Бо я ж нікому не казала, що ти мене не слухалась! Я ж навіть комісію не викликала, хоч і дуже хотіла! А якщо ти тепер розкажеш мамі, то мама тебе наб’є!
І Наталка мамі не сказала…
Навіть тоді не сказала, як лежала вона в лікарні із крапельницями у венах, терпіла болючі ін’єкції. Наталчині вуста спікала висока температура, але де вона застудилася – так ніхто ніколи й не дізнався.
Після лікарні Лілі Наталку спати на горище вже більше не водила. Та вона й сама боялася не спати, щоб не сидіти в темноті й не мерзнути, щоб знову не потрапити до лікарні…
А ще боялася Наталка, щоб вихователька не вистромила її у вікно, як Оринку. Та Оринка кожного разу, як лягала спати, замочувала під собою ліжко. Вже на неї сварилися, і водила нянька Орину на вулицю в туалет після обіду, не давали їй пити, як усім, компот, але…
Якось, як Оринка ще раз оббурилася, жорстока Лілі вхопила дівчинку сонною попід пахви й виставила перед усіма на столі. А тоді ще й здерла з переляканої дитини мокрі труси, розчинила навстіж вікно на другому поверсі й виставила голою спиною до вулиці.
– Бачите?! – кричала Лілі до наляканих дітей. – Хай Оринці стане соромно! Соромно тобі, Оринко?! Нехай усі перехожі дивляться на таку засцику! І як хто із вас здумає замочити ліжко, то так само буде стирчати із голою дупою на все містечко!
Тоді діти від переляку повклякали у своїх ліжках і тільки мовчки дивилися, було дуже тихо.
– Чого ви мовчите?! Не мовчіть, а смійтеся! Смійтеся, дітки, із засцики! – кричала сердита Лілі.
І ті діти, що найдужче злякалися, таки мусили через силу сміятися.
А Наталка чомусь не засміялася, не змогла: вона ще добре пам’ятала про страшне горище. І Оринку їй було шкода.
А якось Наталка почула, що до них у садочок вже їде та страшна комісія, і щоб помститися виховательці за себе й за Оринку, вона вирішила порізати нові фартухи.
Ті фартухи висіли у рожевих шафках біля сходів на горище. Вихователька Лілі пошила їх сама й давала приміряти дітям всього тільки раз. Казала, що як приїде комісія, тоді всі одягнуться у ці гарні чорні фартухи й будуть із кольорового паперу вирізати ножицями й клеїти квіти.
– А поки що нехай фартухи повисять, новенькі, у гарних шафках!
І от сьогодні мала бути комісія.
Наталка вибрала зручний час – після сніданку, коли виховательки виводили усіх дітей із садочка на вулицю, самі сідали на лавці поговорити, а нянька мила посуд, – і пробралася до горища; по дорозі забігла ще й до спальні і там витягла із шухляди виховательчиного стола великі чорні ножиці.
Наталка поспішала, аж задихалася від страху, але одного за одним витягала із шафки фартухи й – різала. Вона брала в кулачок цупку матерію й рвучко відкраювала шматок, а потім ще шматувала. Чорні клапті кидала назад у шафку.
Аж коли дорізала останнього фартуха, озирнулась – чи ніхто її помсти не помітив.
У Наталчиній групі була Елінка. Наталка чомусь її дуже не любила. Може, це через те, що саме Елінка найголосніше над Оринкою сміялася, ще до того, як Лілі наказала усім дітям посміятись?…
Коли вихователька із розпачем ойкала перед комісією за фартухи, а тоді питалася у дітей – чи ніхто із них не бачив, хто ж то зробив таке велике зло, Наталка засумнівалася вголос:
– А може, то Елінка їх порізала?…
Елінки якраз на той день не було в садочку, то й інші діти, боячись, щоб вихователька з ними не зробила чогось страшного, почали й собі казати:
– То, певно, Елінка…
– Так, Елінка!
– Елінка!
– То Елінка порізала!
Про те, що вона порізала фартухи Лілі, Наталка не пожалкувала. Одне псувало помсту – що Елінку таки покарали теж – її поставили в куток.