Выбрать главу

– Та ми…

– Вона у нас вихователькою була, – сказала Наталка. – От ми і зайшли провідати.

– А, знаю! Вихователька! Робила, аякже! Тільки ж… Хіба ж до виховательок приходять?

– Як бачите, прийшли! – Наталка не могла стримати емоцій, тому відповіла аж занадто різко.

– Її поховали просто біля воріт, на хресті там є підписана табличка, мій чоловік вчепив, – мабуть, жінка образилася; розвернулася й мовчки пішла геть.

Село за три хати закінчувалося, далі було тільки поле й цвинтар.

– Знаєш, мені якось дивно: я й не чула, в селі й не говорили, що вона померла, – як вийшли на дорогу, стала виправдовуватись Орина. – А може, воно й на краще? Бо що б ми їй, старій, стали б говорити? Ти знаєш, скільки у Лілі було таких, як ми? Хіба ж вона всіх запам’ятала б?

– А ходімо, хоч знайдемо її могилу? – попросила тихо Наталка. – Я все одно їй маю щось сказати…

– Ходімо!

На пустому сільському цвинтарі майоріли кінцями білі рушники, пов’язані по хрестах, по всіх могилах рясніли неприродно-яскраві штучні квіти, подекуди цвіли ще й живі, і тільки та, що була найближчою до воріт, чорніла, неначе мурашина купа – геть порожня.

– Знаєте, Лілі, я вам все-все пробачаю, – ставши над могилою, Наталка низько схилила чоло. – І ви мене теж простіть…

– Та ти що?! – округлила очі Орина. – Вона ж, гадина, зіпсувала нам дитинство! Як ти можеш просити у Лілі вибачення? Це вона б мала!

– Ти знаєш… Я багато страждала у житті, – пошерхлими губами відповіла їй Наталка. – Думала… Довго думала, читала книжки, ходила до психологів. У мене неначе камінь лежав на серці. А потім стало так нестерпно важко! Та ще й моя дочка. Я так не хотіла, аби вона повторила долю моєї баби, матері, мою… І я вирішила звільнитись.

– Від чого? – запитала здивовано Орина.

– Від поганого досвіду, від ненависті, байдужості, від образ. А для цього найкращий… та й єдиний шлях – самій усіх простити, відкинути біль і нарешті засвоїти уроки, яке дає життя. Ситуація з батьками навчила мене того, що у подружжі слід розуміти і поважати одне одного, не втягуючи у конфлікти рідню. Пам’ятати про дітей, які повинні зростати у мирі та любові, виховуватися гарним прикладом своїх батьків, аби потім створити власні щасливі сім’ї. Кожному треба самому дбати про своє здоров’я, а не покладатися на інших. І вчитися розуміти життя, не боятись змін.

– Як ти мудро кажеш!

– Я давно і всіх простила, – продовжила Наталка. – Я так думала. Але Лілі… Я геть була забулася про неї, дивно… Як добре, що ти покликала мене на цю зустріч, Оринко, і що ми згадали про Лілі.

– Дивна ти якась стала, Наталко, я тебе не впізнаю, якщо чесно…

– Невже я так змінилась?

– Твої оці слова… Ще десять років тому ти виглядала старшою, ніж зараз!

– Невже?

– Я б теж хотіла так змінитись!

– Тоді почни з прощення. Знаєш, на що це схоже, Оринко? Це неначе у тебе всередині був клубок змій, які постійно шипіли і кусались. А ти виймаєш їх по одній – і випускаєш геть. Змії потроху розповзаються, а тобі стає все краще й краще.

– Ти справді дивна… До речі, чула: Андрійчик оженився?

– Як чудово! – посміхнулася Наталка.

– Скільки ж років він за тобою упадав! Ото вже була любив! А бач – таки знайшов для себе пару.

– Я не знаю, може, я й перед Андрієм чимось завинила…

– Облиш! До речі, чим займаєшся? Як там Денис, як Зойка?

– Зойка закінчила інститут, вийшла заміж, живуть із чоловіком за кордоном. А ми з Денисом, як продали хату, усі гроші вклали в бізнес. Потім побудували свій будинок…

– А колись ви, пам’ятаю, мали розлучатись?

– Я дуже рада, що того не сталося, бо тепер маю поряд із собою люблячого і турботливого чоловіка! Ми такі щасливі!

– Як я тобі заздрю…

Наступного ранку в селі далеко було чутно музику – то колишні однокласники святкували тридцятий рік по закінченню школи. А на могилі колишньої виховательки Лілі синіли й червоніли квіти, ще й до хреста кимось був причеплений вінок, на стрічці якого виднівся напис: «Лілі Карлівні від вихованців».

Навесні ж, на провідному тижні, односельці дивувались:

– Ти ба! Це ж треба! Справжнє чудо! Там на могилі Лілі враз зацвіли усі її тюльпани! Таки зійшлись до неї на могилу…

Продала хату

Ще сто років тому діти були пенсійним фондом своїх батьків.