Рідні діти не заважали, росли на диво слухняні.
Чоловіка вона не могла покинути, але й уваги йому не приділяла, тож він потроху сам спивався, а якогось дня утопився у калюжі – просто у себе на подвір’ї.
Мертвого Ярижка знайшли сусіди, у той час Неля Трохимівна, як завжди, була у школі, виховувала сільських дітей. Свої уже повиростали.
Донька вийшла заміж і виїхала до Росії, син був одружений і жив по сусідству.
Нарешті вона могла б зітхнути із полегшенням. Та де там! Закінчились одні проблеми, почались інші: у сина не заладилось із жінкою.
– І що їй треба? – дивувалася Неля Трохимівна. – Сидір ходить на роботу, не сидить на шиї, як мій Ярижко. А що трохи випиває? То хто ж не п’є? Такі вони, чоловіки, – і щоразу наливала синові до чарки міцну горілку, як він заходив провідати, а Семен заходив щодня – вранці й увечері, іноді залишався й на ніч.
Але невістка думала інакше. І якогось дня Неля Трохимівна тільки-но прийшла зі школи, до її двору під’їхала підвода, на ній лежали синові речі.
– Як це так?! – обурилась свекруха. – Ти виганяєш чоловіка з хати?
– Він п’є безпробудно, просмердів у хаті всі дивани; уже дійшло до того, що поводиться, як дитина, не годен сам до вітру вийти, мені такий чоловік не потрібен, і моїм дітям не треба такого батька!
– А мені… Куди я його діну?
– Це ваш син, ви його такого виховали, а тепер забирайте і робіть із ним що хочете! Про мене, хоч і в пелюшки замотуйте!
Після того невістка у дворі більше не з’являлась. Син лежав у ліжку і пив горілку, Неля Трохимівна навіть мусила покинути роботу, аби за ним краще доглядати.
Та й пора було – пішла на пенсію. І раптом заслужена вчителька зрозуміла, що, крім школи, їй нічим зайнятися! Уперше в житті вона мала стільки вільного часу; почала ходити до невістки.
– Хочу з онуками поговорити, – стукала у двері.
– Не треба вам із ними говорити, – нерадо зустрічала Нелю Трохимівну невістка, – вони уже дорослі, та й чого ви їх можете навчити?
Але Неля Трохимівна ходила. Синові купувала горілку, топила в хаті та й ішла.
Аж коли захворіла – почали боліти ноги, із дому почав виходити син. Уперше його побачили в магазині – обличчя спухле від горілки, синє, сива щетина, як у старого діда. Купив хліб, горілку, та й пішов додому.
Онуки поїхали із села вчитися, невістка продала хату і гайнула до Європи – заробляти дітям на навчання.
Тривогу забили сусіди: була зима, а із комина уже другий день не видно диму. Самі не хотіли йти до хати, викликали дільничного лікаря.
Як зайшли в кімнату, побачили мертвого Семена, як сидів за столом, так і закляк на місці. Скрізь по хаті валялися пляшки, непотріб, було дуже холодно, смерділо цвіллю. Неля Трохимівна лежала в кутку на ліжку, загорнута у сіре лахміття, – самі кістки та шкіра.
– Ой лишенько! – злякалася сусідка. – Вона ж давно без розуму, не може сама ходити, а цей п’яниця, видать, морив її голодом!
Семена «швидка» забрала до моргу, а Нелю Трохимівну – завезли у будинок престарілих. Там санітарка мила бабу і плювалась:
– Я ще такого не бачила, щоб на живій людині було стільки вошей!!! Вони ж її могли на смерть заїсти!
Стара вчителька недовго й мучилась.
Померла Неля Трохимівна у будинку для престарілих, серед чужих людей, але у теплі і чиста. Невістка на похорон не приїхала – не могла покинути роботу, але вислала сусідам гроші – для похорону свекрухи. Дочка ж навідріз відмовилася з’являтися.
– А як же хата? – спитала її сусідка. – Брат помер, треба прийняти спадок.
– Для чого мені та хата?
– Продаси, будеш мати якісь гроші.
– Ото хіба заради цього і приїду.
І таки приїхала. До батьківської хати заходити навідріз відмовилася, то сусіди запросили до своєї, на чай. А там, за столом, жінки розговорилися.
– Коли ти підеш на цвинтар? – запитує сусідка.
– Не хочу туди йти.
– Як? Чужі люди ховали, треба було б поглянути на могилку. Ти, може, захочеш матері пам’ятника поставити.
– А хіба вона заслужила?
– Як?…
І почалася гірка сповідь:
– Я росла в садочку, увесь інший час мати була у школі. І ще – п’яний батько… Я так чекала, доки виросту, аби хоч у школі поговорити з мамою. Але коли я стала школяркою, стало ще гірше. Вранці вона збиралася до школи, не мала часу, щоб зварити їсти, вранці ми й не говорили, мати хіба казала: «Щоб ти не сміла у школі до мене підходити! Там я тобі не мама, а вчителька, як і для всіх інших дітей!» Та коли я все ж таки наважувалася і підходила, вона грізно дивилася на мене і гнала або просто не слухала, йшла геть. На уроках мама-вчителька мене ніколи не запитувала, а коли й питала, то не хвалила, як інших дітей, а карала – іншим для науки. Я намагалася поводитися гарно, старанно вчилась, але ж я була дитиною, і коли хтось із учителів на мене скаржився матері, вона відразу ж приходила до мого класу і била мене по обличчі на очах у моїх однокласників. Так само вона поводилася і з братом, із батьком взагалі не розмовляла… Після школи мама була дуже втомлена, щоб зі мною і братом розмовляти, вона казала, що наговорилася на уроках, вона щось робила, читала, потім готувалася на наступний день – підшукувала цікавий матеріал для того, аби учити та виховувати чужих дітей. Ніхто не знає, як я заздрила учням моєї мами, коли чула, як стримано, ніжно вона із ними говорила. Якось я на перерві разом з іншими дітьми стояла у класі і спостерігала, як моя мама ще і ще пояснює незрозумілу тему двієчнику, я дивилася, із якою турботою і терпінням вона говорить, і мені дуже закортіло, аби вона і мені так пояснювала. Я перестала вчитися, навмисно робила помилки у прикладах і рівняннях. Але замість пояснити мені, як тому учневі, мама мене просто висварила, ще й дуже жорстоко, вона ніколи так не сварилася на своїх учнів. Я ніколи не мала мами! – раптом заплакала дочка Нелі Трохимівни, сльози градом скочувалися із очей і рясно капали на блузку. – Її у мене забрала робота, школа! Тож нехай їй школа і ставить пам’ятник! Нехай усі її учні зберуться та й поставлять!